Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Олена хотіла заплакати, але сліз уже не було. Так вона й просиділа до вечора, зволожуючи Романові спечені губи та міняючи подорожник на грудях, що також швидко висихав. А в надвечір'я зненацька почула сумне: му-у-у-у…

Притьмом вибігла з клуні, бо мала таке відчуття, що то її саме життя кличе. Посеред вулиці стояла бура шута корова і сумно озирала згарище, не відаючи, куди їй тепер іти.

– Манько! Манько! – крикнула Олена перше, що їй спало на думку, і корова, вгледівши живу душу, заревіла і рушила до неї. Олена вибігла навстріч, обняла її за шию, плакала і все повторяла: «Манько… Манько… годувальнице ти наша…»

У корови було розперте вим'я, вона жалібно мукала, і Олена, аби полегшити їй муки, здоїла її просто на землю, а потім побігла до того дворища, де бачила на тичці тріснутий глечик, надоїла молока.

– Живемо, Романку, в нас уже й корова є! Ось я напою тебе молочком, то швидко на ноги станеш.

Олена витягла з клуні очеретину, відломила дудочку і через ту дудочку влила трохи молока Романові в рот… Роман ніби очунявся, ковтнув молоко, і вона затремтіла на радощах, що він буде жити, наперекір всьому буде жити! І корова Манька, і червонястий півень!

…За місяць Роман став на ноги. Коли Олена вперше вивела його з клуні, була вже пізня осінь, і на болоті за спаленим селом прощально кричали журавлі. Роман мружився від нежаркого осіннього сонця, жадібно вдихав прохолодне і чисте повітря… З дерев облітав жовтий лист і багрянцем вкривав згарища, пливли срібні павутинки…

– Ой, як хороше жити! – зітхнув Роман на повні груди і відчув, що біль у серці вже зник. – Як гарно з тобою жити, Оленко! Ти часто мені марилась… Буцімто ми з тобою вінчаємось у церкві. Стоїмо, побравшись за руки, підходить до нас отець Никодим і раптом ні з того ні з сього починає заливати нас молоком… І я знову провалююсь у чорну порожнечу… – Узяв її руки, припав до них губами. – Я ніколи не забуду, що мене врятували оці руки, вдихнули у мене життя…

– Ні, – сміялась вона, – тебе врятувала Манька.

І повела його на вигін, де паслася корова з великими добрими очима.

– Ось твоя годувальниця, – Олена легенько підштовхувала Романа. – Ну, підійди, подякуй Маньці за молоко.

Роман гладив корову по шиї і мав таке відчуття, що він щойно вдруге народився на білий світ. У кожній клітинці його тіла бринить молода сила, оновлене життя починає в ньому грати, як молоде вино… Увечері, коли вони сиділи в клуні, він поцілував її в губи, потім у щоки, в очі… Червонястий півень злетів аж на саму клуню й, виляскуючи крилами, голосно звідти кукурікав, вітаючи нове життя, що бростилось на згарищі села…

– Як ти жила, кохана, доки я в непам'яті був? – запитав Роман.

Олена уткнулась йому в плече й розплакалась. І він зрозумів, що їй було тяжко і страшно одній в руїнах, серед мертвих і спалених. Як вона ночами тремтіла, тулячись до нього, а він горів у непам'яті, і їй все ввижалося, що з церкви виходять спалені жінки й виносять на руках спалених дітей… А вдень вона метушилася біля нього, доглядала корову, разом з півнем ходила в спалений маєток, вишкрібала в засіках комори по жмені борошна, на городах копала картоплю, варила і годувала його… Вона плакала, уткнувшись йому в плече, а він був щасливий, що не одинокий у цьому тривожному світі… Відчував, що Оленка вже навіки його, найдорожча, найкраща, найрідніша людина у світі!

Вони жили вдвох у спаленому, сплюндрованому селі, серед згарищ і праху, і була з ними чиста і сильна молодість, котру не могло здолати ніяке зло в світі.

– Я ожив, щоб збожеволіти від щастя! – сміявся Роман, все ще не вірячи у своє щастя.

А ранками їх будив півень. Виходили з клуні, а півень уже чекав їх, поважно походжаючи побіля клуні, й увесь він, від яскраво-червоного гребеня до золотисто-жовтих шпор, був до смішного статечний… Олена доїла Маньку, потім вони пили молоко, і півень пив із черепочка і ґречно поглядав на них, ніби дякував, і голос його з кожним днем дзвінкішав…

Одного ранку вони прокинулися в передчутті якоїсь тривоги. Мимо їхньої клуні вулицею спаленого села йшли біженці… Роман вийшов на вулицю, погомонів з ними і повернувся задумливий і печальний.

– Знову смерть сюди суне, Оленко…

– Скільки ж нам жити серед пустки і згарища? – мовила Олена. – Треба йти до людей, Романе.