Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Ніби аж полегшало йому, ожив трохи, як примара власної смерті дещо відступила. Дорога довга, одноманітна, заходився думати про власне життя. Невже кінець? Невже він, кмітливий і хитрий, отак спіткнувся, що вже виправити похибку немає змоги? Все життя його вела жадоба до злота і влади. Він сліпо їй підкорявся. Рвався до гетьманської булави, до влади й можності. Думав, що чернь буде повзати в його ногах… Йому здавалося, що булава вже в його руках. Як йому таланило, як неймовірно таланило! І ось спіткнувся. Все полетіло шкереберть!

– Відпустили б ви нас, панове козаки, – захникав раптом Кононович. – Нащо вам гріх на душу брати?

До воза підскакав Дмитро Гуня, блиснув очима, глузливо мовив:

– У Святому Письмі, пане Кононовичу, так сказано: убий гадину, тобі відпущаються вольнії і невольнії гріхи.

Кононович прикусив язика.

Коли проїжджали селами, Гуня звертався до них:

– Ей ви, пани зрадники! Подивіться, як панські маєтки горять, як люд на коней сідає. І ви хотіли нас приборкати?

Караїмович і сам бачив, що твориться довкола. І коли та чернь встигла озброїтись? Як ми проґавили, що Україна на коней сіла! Чи ж вдасться її назад у ярмо загнати?.. Вгамовував свою злість тим, що подумки вигадував для повстанців найжахливіші кари й тортури, і тільки тоді трохи легшало на серці. В одному місці дорога пішла гаткою через мочари. Гатка була збита колесами, воли збочили, пірнули в драговину й потягли за собою віз… Козаки навіть не встигли порятувати волів. Віз на якусь мить затримався на поверхні, а тоді повільно почав осідати на дно. Вже пірнули колеса, й Караїмович побачив на дні воза багно. Воно булькало й смерділо, пожираючи віз, і Караїмович зрозумів, що все. Руки й ноги у них зв'язані, а козаки рятувати їх не будуть, раді й так їх здихатися.

– Р-рятуйте! – заволав раптом Кононович. – Гинемо!

– Туди тобі й дорога! – вигукували козаки. – На краще, ніж багно, ви й не заслужили.

Караїмович уже плавав у возі, ще мить – і трясовина їх поглине. І він закричав, не тямлячи себе від жаху, пройнятий смертельним переляком…

– Ану, хлопці, стягуйте ту погань з воза! – наказав Дмитро Гуня, і козаки не посміли його ослухатися. Лише хтось буркнув:

– Хай би топилися, менше б гидоти було на землі.

– Нам велено їх в Чигирин доставити – виконуйте! – сказав Гуня. – Це наказ самого гетьмана!

Ледве їх порятували, як болото чавкнуло й проковтнуло віз. Караїмович довго не міг прийти до тями, і всю дорогу йому ввижалося, що під ним чавкає й смердить багнюка… Коли в'їжджали у Чигирин, діти бігли за возом, шпурляли у них груддя й кричали:

– Запроданців везуть!..

Жінки, позираючи на воза, дивувалися:

– Ніби ж і на людей вони схожі…

– Схожі, та не люди.

– Авжеж… Де ж це бачено, щоби своїх ворогам продавати. Каїни!