Ніби аж полегшало йому, ожив трохи, як примара власної смерті дещо відступила. Дорога довга, одноманітна, заходився думати про власне життя. Невже кінець? Невже він, кмітливий і хитрий, отак спіткнувся, що вже виправити похибку немає змоги? Все життя його вела жадоба до злота і влади. Він сліпо їй підкорявся. Рвався до гетьманської булави, до влади й можності. Думав, що чернь буде повзати в його ногах… Йому здавалося, що булава вже в його руках. Як йому таланило, як неймовірно таланило! І ось спіткнувся. Все полетіло шкереберть!
– Відпустили б ви нас, панове козаки, – захникав раптом Кононович. – Нащо вам гріх на душу брати?
До воза підскакав Дмитро Гуня, блиснув очима, глузливо мовив:
– У Святому Письмі, пане Кононовичу, так сказано: убий гадину, тобі відпущаються вольнії і невольнії гріхи.
Кононович прикусив язика.
Коли проїжджали селами, Гуня звертався до них:
– Ей ви, пани зрадники! Подивіться, як панські маєтки горять, як люд на коней сідає. І ви хотіли нас приборкати?
Караїмович і сам бачив, що твориться довкола. І коли та чернь встигла озброїтись? Як ми проґавили, що Україна на коней сіла! Чи ж вдасться її назад у ярмо загнати?.. Вгамовував свою злість тим, що подумки вигадував для повстанців найжахливіші кари й тортури, і тільки тоді трохи легшало на серці. В одному місці дорога пішла гаткою через мочари. Гатка була збита колесами, воли збочили, пірнули в драговину й потягли за собою віз… Козаки навіть не встигли порятувати волів. Віз на якусь мить затримався на поверхні, а тоді повільно почав осідати на дно. Вже пірнули колеса, й Караїмович побачив на дні воза багно. Воно булькало й смерділо, пожираючи віз, і Караїмович зрозумів, що все. Руки й ноги у них зв'язані, а козаки рятувати їх не будуть, раді й так їх здихатися.
– Р-рятуйте! – заволав раптом Кононович. – Гинемо!
– Туди тобі й дорога! – вигукували козаки. – На краще, ніж багно, ви й не заслужили.
Караїмович уже плавав у возі, ще мить – і трясовина їх поглине. І він закричав, не тямлячи себе від жаху, пройнятий смертельним переляком…
– Ану, хлопці, стягуйте ту погань з воза! – наказав Дмитро Гуня, і козаки не посміли його ослухатися. Лише хтось буркнув:
– Хай би топилися, менше б гидоти було на землі.
– Нам велено їх в Чигирин доставити – виконуйте! – сказав Гуня. – Це наказ самого гетьмана!
Ледве їх порятували, як болото чавкнуло й проковтнуло віз. Караїмович довго не міг прийти до тями, і всю дорогу йому ввижалося, що під ним чавкає й смердить багнюка… Коли в'їжджали у Чигирин, діти бігли за возом, шпурляли у них груддя й кричали:
– Запроданців везуть!..
Жінки, позираючи на воза, дивувалися:
– Ніби ж і на людей вони схожі…
– Схожі, та не люди.
– Авжеж… Де ж це бачено, щоби своїх ворогам продавати. Каїни!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фортеця на Борисфені [Серія:"Історія України в романах"]» автора Чемерис В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга друга Гетьман Павлюк“ на сторінці 55. Приємного читання.