Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

З народної думи

Пролог

Ніби зовсім ще недавно, на Теплого Олексія, щуки хвостами лід у ріках розбивали, а вже невгамовні зозулі кують у гаях, комусь щедрі літа роздають.

Ну й весна, ну й швидка!..

Дзвенять-гудуть молоді вітри у високості, захлинається від весняної снаги співоче птаство, а зелень у ріст іде! Швидше, швидше, швидше, доки грає, доки бродить у тобі незборима, незвідана і хмільна-прехмільна сила прадавнього Ярила, доки нуртує в тобі жага молодого життя… В ріст, в ріст, в ріст…

Ярилова жага життя передається й коневі, гнідий, ловлячи чутливими ніздрями молоді вітри, котрі розбурхують в ньому кров, пирхає, тремтить від збудження і поривається в далечінь… А куди – й сам не відає, аби лише летіти, летіти!..

І Павлюк аж шаліє від весняної радості, його очі-ромашки горять світлим вогнем, наче сама весна, зломивши крижаний панцир зими, дивиться Павлюковими очима на оновлений білий світ. Легко і чисто в козака на душі. Жити хочеться, діяти хочеться, щоб усе біля тебе оживало, вирувало, клекотіло і поривалося в ріст. Ех, біс його бери, хороше на білому світі жити! І солодко вдихати повітря, повітря хмільне, як вино, коли вирвешся з-під сокири ката! Жити, жити, жити!..

В гаю Павлюк не стримується, зістрибує з коня, і в його очах – дитяча радість. Ряст!.. Він накидається на квіти, в захваті топче його ногами, притоптує, танцює буряний танок.

– Топчу, топчу зелен ряст!.. Дай, Боже, ще жити і тої весни діждати та ще ряст топтати!

Прикмета є така на Україні: хто по весні ряст топче, той довго ще житиме!

– Топчи, топчи, коню, ряст! – не вгаває Павлюк. – Хай вороги наші гинуть-щезають, а нам, коню, треба жити та жити!

І гнідий, ніби зрозумівши свого господаря, починає й собі топтатися на рясті, махає головою.

– Топчи! Топчи! – вигукує Павлюк, та на півслові раптом вмовкає, і чорна хмарка суму та болю тінню набігає на його світлі очі. – А батько Сулима вже не топтатиме рясту… Жагу життя йому сокирою умертвили. На чужім майдані, серед чужого люду…

Здригнувся Павлюк, посмутнів і пішов степом, обережно ступаючи, мовби кожен крок його завдавав землі болю… Гнідий, звісивши голову, подався слідом… А над степом в дзвінкій голубій високості летіли журавлі ключем. І курликали, радіючи, що дісталися нарешті рідної землі.

Кру… Кру… Кру…

Заіржав кінь, Павлюк звів голову і довго-довго задумливим поглядом проводжав журавлиний ключ.

– Линуть крилаті з вирію, – прошепотів, кусаючи губи. – А одному з них крила відтяли, і не повернеться він більше з вирію на рідну Вкраїну…

І вчувається Павлюку далекий-далекий Сулимин голос:

Кру, кру, кру,

В чужині умру…