Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Козаки Павлюка й Томиленка вривалися в замок, рубали сонних драбантів, що очманіло вистрибували в двір і спросонку навіть не відбивалися… Іржали коні, охоплені смертним жахом, кричали драбанти.

– Не випускайте, не випускайте їх із замку! – лунав голос Павлюка. – 3 будівель викурюйте, щоб не встигали кулями рушниці набивати!

Наліт козаків був такий несподіваний, удари такі дошкульні, що збиті з пантелику драбанти вже нездатні були чинити опір. Ті, які ще вціліли, спішно кидали зброю, благаючи порятунку.

– Пане гетьмане! – примчав збуджений Скидан. – Замок у наших руках. Армати цілі, ще тепленькі нам дісталися!..

Міщани повибігали з хат, як тільки-но затих бій.

– Воля! Наші прийшли! – лунали радісні вигуки. – Виходьте, люди! Гетьман Павлюк привів козаків!..

Люд повалив вітати повстанців. Коли зійшло сонце, майдан уже був забитий вщерть. Була Зелена клечальна неділя, і черкаські дівчата посипали дорогу перед військом зелен-гіллям, кидали на вершників руту-м'яту, шовкову траву, посипали військо чебрецем та любистком.

– Із святом вас, пане гетьмане, і військо ваше!

– З клечальною неділею будьте здорові!

Увесь у м'яті й чебреці, їдучи на майдан, Павлюк був зворушений до сліз. Марилась йому щаслива будучина, коли вся Україна заквітчається рутою-м'ятою, на повні груди питиме п'янке повітря волі… Забемкали дзвони, біля церкви стояв високий дебелий священик у довгій чорній рясі. В одній руці в нього був хрест, в другій – пістоль.

– Ісус каже: ім'я мені легіон, бо нас багато! – басом гуде панотець і благословляє хрестом повстанців. – Будьте вкупі, брат за брата. У Святому Письмі сказано: коли царство розділиться само в собі, не зможе устояти це царство!

Між людом на майдані ходив міський коваль Кизим з сином Кизименком – обидва високі, широкоплечі, що ті богатирі, і роздавали всім бажаючим саморобні шаблі та ножі.

– Беріть, сміливці, святу зброю! – щедро призапрошував коваль. – Ми з сином потихеньку та помаленьку за весну наклепали. Як знали, що згодиться. Та ви беріть, ми ще наклепаємо, наше горно не затухає.

Чоловіки беруть, дякують.

– Нема за що! – гуде Кизим. – Міцніше тримайте шаблі, бо вони, як і горобці, легко з рук випурхують. Та старайтесь, не лінуйтеся, щоб панота всмак скуштувала наших табель. – Вздрівши гетьмана, Кизим гукнув: – Чи так я кажу, пане гетьмане? Чи, може, нам ляшки волю за так дадуть?

Майдан затих, всі повернули голови до Павлюка.

– Дадуть ляхи нам волю! – голосно сказав Павлюк. – Як на кладовищі опинимося, так і дадуть нам волю. Лежіть, як вам подобається, в могилах. Ваша воля. А коли вільно хочете під сонцем жити – беріться за зброю! Павлюка пани можуть здолати і голову йому відтяти, але вам усім, Україні нашій – ніколи!

– Ми всі до тебе прийдемо, пане гетьмане! – на увесь майдан гудів Кизим. – Веди нас за волю, гетьмане!

Зненацька почувся тоненький розпачливий голосок:

– Пане гетьмане, мене мати не пускає.