– Ловіть собаку! – закричали дядьки й, збиваючи один одного з ніг, ринулися із зали. Овсій з сокирою спинився.
– Слухай, пане, – звернувся він до Романа, – ми йдемо на Січ до нашого гетьмана. Ми йдемо волю здобувати. Нам потрібні коні й провіант на дорогу.
– Щоб я своїх коней давав? – Романа аж пересмикнуло. – Досить того, що я жовнірів не викликав.
– Романе! – Олена благально глянула. – Людям потрібні коні.
– Гаразд, – скорився Роман, – біс із вами, беріть коней і харч. Тільки мене лишіть у спокої.
– Коней візьмемо, а щодо спокою… – Овсій похитав головою. – Спокою не обіцяю. Це тільки початок, а буде ще гарячіше. Бо не Зелена Гута повстала, а вся Україна.
Овсій поклонився Олені й вийшов. Роман стояв сторопілий.
– Олено, – озвався він зрештою, – виходить, що я допомагаю бунтівникам? Що це зі мною коїться?
Олена посміхнулась, і він вперше побачив у її очах ніжність.
– Ти хороший, Романчику, – Олена рвучко нахилилася, поцілувала його в щоку і вибігла.
Роман так і завмер посеред зали, не пам'ятаючи себе від щастя, відчуваючи, як на його щоці квітне Оленин поцілунок. Наче від хмелю, солодкого й п'янкого, закрутилася у нього голова. Невже таки захитався той мур, що стояв між ними півроку? Роман засміявся легко, радісно. Переповнений щастям, він не бачив, як виводили із стайні його коня, вантажили на вози мішки із зерном, як гайдуки та слуги благали Овсія забрати їх з собою.
Нічого не чув і не бачив Роман Матусевич.
Це був найщасливіший день у його дотеперішньому житті!
Розділ п'ятий
Бралося за північ, вже доспівували другі півні. Томиленко пововтузився, позітхав – сну в жодному оці. Крекчучи встав, навпомацки налапав на столі кисет, люльку та кресало з губкою і вийшов надвір. Довго стояв посеред подвір'я прислухаючись. Ні звуку. Вулиця губилася в пітьмі, проступали лише обриси ближніх хат, далі – суцільна пітьма. Хоч ломом її бий! Черкаси наче провалилися в яму, лише іноді загримкотить ланцюгом пес, заскімлить, скаржачись комусь на гірку свою долю, і знову німо. Навіть зорі за хмари поховалися, тільки в замку, де стояли драбанти – солдати польської залоги, – блимало кілька вогників. Та ще біля міської брами іноді зринав звук: чи то копита гупали, чи то хтось засувом грюкав.
Томиленко присів на призьбі, притулившись спиною до стіни, котра ще зберігала денне тепло, неквапливо натоптував люльку. Біля міської брами наче загупали копита. Прислухався. Тихо. Мабуть, вчулося. Заходився викрешувати іскру, вцілив кресалом по пальцях, сплюнув. Тьху, біс тебе бери! Сердито бликнув на вогники в замку.
– А бодай би ви спалахнули вогнем! – крізь зуби вилаявся. – І погибелі на цих ляхів немає!
Запалив люльку, жадібно димом затягнувся, трохи полегшало. Горбився на призьбі, смоктав люльку і думав. Невтішні думки, від того і сну катма! Як ніч надійде, хоч зубами скрегочи. Сплюне спересердя і виходить на призьбу курити. Що робити? Як далі бути? Шляхта все міцніше й міцніше зашморг затягує… Знову заскімлив пес у якомусь дворі… Теж, певно, на свою долю нарікає. Отак і він, Томиленко, як пес, на лядському ретязі скавулить. Магнатство самочинно обертає козаків на своїх хлопів, хвиля жорстокого послушенства прокотилася по Україні. По тому майдани кров'ю підпливають. Єдиний порятунок – втікати за пороги на вільний Низ. Чи не половина вже реєстровців гайнули на Запоріжжя. Одним із перших подався у вільні землі чигиринський полковник Карпо Скидан. Довго ж він вірив у панську ласку, а таки терпець урвався. Поки не пізно, треба щось чинити і йому, Томиленкові. Але що? Спробував він минулого літа, будучи гетьманом реєстру, розпочати підготовку до повстання – і схопив по зубах. Зрадник Кононович виказав. І тут не поталанило. Магнатство руками реєстровців відбило Кодак. Добре, що хоч Павлюк утік на Січ… А мо', й самому податися за пороги, допоки ж ляхам годити вірною службою?
Вже докурював люльку, як почув тупіт копит. Певно, варта біля брами носиться. Драбанти вночі бояться й носа із замку висунути. То вони вдень хоробрі. Але цікаво, хто там скаче глупої ночі? І ніби сюди, у вуличку завернули. Що там ще за причина?
Томиленко звівся, затиснувши в кулаці ще гарячу люльку. Вершники спинилися біля його двору.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фортеця на Борисфені [Серія:"Історія України в романах"]» автора Чемерис В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга друга Гетьман Павлюк“ на сторінці 28. Приємного читання.