Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Як покійника цілуєте, пане гетьмане! – Марина швидко пішла, і чути було, як з відер хлюпала вода.

«Ото теля! – сам себе подумки покартав Павлюк. – Дівчину не зумів поцілувати… Теж мені вояка!.. А ще гетьман!..»

…Тепла зоряна ніч нависла над Черкасами. Павлюк лежав на сіні, заклавши руки за голову, і слухав, як співали десь на кутку дівчата… А з думки не йшла Олена… Сколихнула Марина її образ, тепер і дітися нікуди… Олена… Оленка… Кохання його перше й останнє… Далека юність…

– Оленко… – він гладив її важку косу, зазирав у очі. – Я не хочу бути бидлом у пана. Подамся в реєстрові козаки. Хоч і мала, а все ж воля. Та й зброя буде при мені, не дам себе в обиду. Все ж таки не хлоп у панському фільварку. А ти чекай мене, я повернуся. Безпремінно повернуся…

– Панам хочеш служити? – сердито запитала Олена.

– О ні… Реєстрові козаки захищають Україну від татар.

– Станеш отаманом – забудеш мене.

– Тебе забути? – він несміливо цілував її. – Нема в мене такої сили. Як пісок на камені зійде, тоді я тебе забуду. Чекай!..

Не дочекалась його Олена. Люті грабіжники напереп'ят стали їхньому коханню. Коли він уже сотником у село повернувся, то, власне, й села вже не було. Самі бовдури обгорілі. А дівчат татари в ясир погнали. І його Олену… Запекло в нього тоді на серці – й досі пече… Над ним висіла зірка, і він з болем на неї дивився. Оленку бачив. З неба простягала до нього руки… Співали дівчата, на леваді сюрчали коники, був тихий, теплий та гарний вечір, мирний, спокійний… А біль у серці не минав… Та ось зірка над ним зникла. Двоє очей пильно на нього дивилися.

– Марина?

Вона тихо сіла поруч. Він звівся, узяв її руку.

– Ти думаєш про неї? – тихо запитала Марина.

– Думаю…

– Тобі боляче?

– Боляче…

– Ти її кохаєш?

– Ой, Марино… – він зітхнув. – Розійшлись наші дороги навічно. Вона в неволі потерпає, коли жива ще, а я ніби й на волі… Та що з того… Краще б я за неї в Крим пішов.

– Не треба печалитись, гетьмане, – м'яко мовила дівчина. – Тебе ще любитимуть. Ти на святе діло людей піднімаєш. Тебе кохатимуть. Хочеш, я тебе покохаю? І буду чекати тебе з походу. Все життя чекатиму. Я терпляча. Аби тільки в тебе серце не боліло.

Він подивився на неї, як на диво яке.

– Я хочу, щоб ти, гетьмане, був щасливим, – прошепотіла Марина. – Щоб у твоїх світлих очах ніколи не було смутку і болю.