Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Он ти який? – з подивом прошепотіла Олена. – А був же тихий, несміливий хлопчик… І раптом… в людей стріляти…

– Я сам стріляти не буду, – похнюпився Роман. – Так треба, Олено. Або ми їх, або вони нас…

– Романе! – вона кинулась до нього, вхопила за плечі, зазирнула йому в очі. – Ти не вчиниш цього, Романе. У тебе очі голубі і чисті… Ти не будеш убивцею. Я прошу тебе, не проливай крові, вона й так уже ріками ллється. Зрозумій, вони доведені до відчаю, вони прагнуть кращої долі. Вони хочуть людьми бути, а не худобою. Це не тільки в Зеленій Гуті таке, вся Україна піднімається на боротьбу… Я благаю тебе, не чіпай людей… Ти мене кохаєш, Романе? Так? Ну скажи?

– Кохаю, – прошепотів Роман. – Світ мені без тебе не милий.

– Коли ти кохаєш мене, то не смій… Чуєш, не смій проливати людську кров, бо зненавиджу тебе на віки вічні… Ти чуєш мене, Романе? Ти станеш моїм найлютішим ворогом. Між нами буде зяяти прірва.

Роман мовчав, звісивши голову.

– Згадай свою нещасну матір, Романе. Панські собаки загнали її в ставок. Невже ти хочеш, щоб у всіх була така страшна доля?

– Старший! – зрештою зважився Роман. – Не смій їх чіпати!

– Вони хочуть вас бачити, пане, – трусився старший гайдук. – Вони з сокирами… У ворота трахкають.

– Відчини браму! – крикнув Роман, бліднучи.

– О Матка Боска!.. – схопився староста за свою маленьку лису голову. – Пан заодно з бидлом! О-о-о!

Староста метнувся до вікна і, вистрибнувши в парк, як заєць, чкурнув у кущі… Тим часом загупало в будинку, і по хвилі до зали увірвалися дядьки з вилами й косами. Роти їхні були розкриті, вони щось дико кричали, очі їхні горіли вогнем. Олена відсахнулася й злякано притулилася до Романа. Це додало Романові сміливості.

– Що ви хочете, люди? – запитав він досить спокійно, але голос його зрадливо затремтів.

– Людьми хочемо бути! – залунали голоси. – Волю нам давай!

– Я не роздаю волю, – як міг, тримався Роман.

– А ми її самі візьмемо! Від панів волі чекати – що манни з неба.

Наперед ступив дядько з худим, змученим лицем і зміряв Романа з ніг до голови важким, недобрим поглядом. Роман упізнав у ньому того орача, з котрим говорила Олена, коли вони вперше виїздили в село.

– Ралом, пане, нічого не виореш, тому мусив я взятися за сокиру, – мовив він, граючись сокирою перед носом у Романа. – Сокира не рало, щось та здобудемо. Ти не бійся, ми тебе не зачепимо. Ти тут недовго і зла нам не встиг заподіяти. Ми люди справедливі. А твоя пані, – кивнув на Олену, – й зовсім добра. Вона ніби й на паню не схожа, бо душа в неї людська. Та й допомагала нашим дітям і нам. І одягом, і грошима. Дай Боже їй здоровля. А старосту повісимо. Прелютий собака. Де староста?

– Не знаю, – передихнув Роман, – щойно тут був.

– Дядьку Овсію! – до палацу вбіг хлопчик. – Староста втікає…