Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Пане старшино, то ви? – почулось запитливе, і Томиленко впізнав по голосу сотника Хмару. – Тут ось гість до вас проситься. Нетерплячий дуже. Навріпився, щоб ми його серед ночі до вас припровадили.

– Хай заходить! – озвався Томиленко.

Сотник Хмара увів у двір незнайомця. Хто він такий, у темряві хіба розбереш.

– Чого це ти до мене серед ночі в гості завітав? – поспитав Томиленко. – Непроханий гість, кажуть, гірше татарина.

– От і кепсько, Василю, що свої тобі татарами здаються, – неквапливо відказав незнайомець, і голос його видався знайомим. – Запросив би хоч до хати.

– Заходь.

Томиленко викресав вогню і, засвітивши каганець, оглянувся. Перед ним стояв чигиринський полковник Карпо Скидан.

– Не чекав так пізно? – у вуса посміхнувся гість.

– Ба… – почав було Томиленко радісно, та гість приклав пальця до губ.

– Та це свій хлопець, – кивнув Томиленко на сотника.

– Свої у нас фортецю відбили і ляхам її повернули.

– Коли так, – Томиленко повернувся до сотника, – постій, Грицьку, в дворі та попантруй.

– Слухаю, – сказав сотник і вийшов.

– Ну, а тепер здоров був, пане старшино. – Скидан обняв Томиленка. – Думав, коли я на Січ утік, так у гості до тебе й не завітаю?

– Звідки ти? Яким вітром?

– Низовим, Василю, січовим.

– Та ти сідай, Карпе, розказуй, що чувати. – Томиленко завісив рядниною вікно. – Де тебе носило, як з Чигирина подався?

– По волостях паноту колошкав. – Скидан підійшов до дверей, де в кутку стояв кадуб з водою, взяв питун, довго зі смаком пив, аж Томиленко відчув спрагу. – Ху! Тепер легше говорити, язик мокрий. А попаливши панів – на Січ подався. Гетьман Павлюк серйозне діло затіває. Цього літа дамо ляшкам прочухана. Та шкода – зброї обмаль. Дядьки на Січ з косами та ціпами йдуть. Армат зовсім немає, а без них ліпше й не рипайся. То ми почули, що в черкаському замку зберігається реєстрова артилерія… – Скидан пильно глянув на Томиленка. – Чому, гадаємо, не попросити її в Томиленка у борг? Мо', поділишся, Василю?

– Та хоч і зараз беріть! – щиро вигукнув Томиленко. – Ти, Карпе, ніби мене перший день знаєш. Самого я тебе не так давно підбурював до повстання, а ти вагався… Одне слово, армати в замку, а замок в руках драбантів.

– Викурити можна?