Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

та й у похід виступаючи:

«Чи ж нам, браття, на Січ іти,

ой, чи тута зимувати?»

Роман оглянувся, гайдуків, котрі прибули з ним, як вітром здуло.

– Пішли звідси! – схопив він Олену за руку. – Я прошу тебе… Це бунт. Чернь з покори вийшла.

Олена, ніби в туман, з палаючими очима пішла за ним, а губи її все шепотіли: «Павлюк… Живий… Живий Павлюк…»

В палаці їх уже чекав староста, маленький злий чоловічок з гострим носом і рябим лицем.

– Пане Матусевичу! – закричав він, щойно завбачивши Романа. – Що ж це твориться? Я буду скаржиться його милості коронному гетьману. Чернь бунтує проти панів, проти його милості короля і Речі Посполитої, а ви, пане…

– Ясновельможний! – із злістю кинув Роман.

– Ясновельможний, – трохи осікся староста, – але я змушений буду звертатися у Бар, коли пан… ясновельможний пан не вгамує хлопів. Треба негайно розігнати бунтівників, а зачинщиків вкинути в льох. Чернь спалить маєток, а нас самих посадовить на палі!

– Хто заслужив палю, той і сяде на неї, – дивлячись в маленькі злі очиці старости, насмішкувато мовила Олена.

– Але ж пані… – забелькотів було староста, та Роман перебив його:

– Ясновельможна пані!

– Ясновельможна… – промимрив староста.

– Пан староста боїться, що настав час розплати? – засміялась Олена. – Стережіться, пане, це лише початок.

– Ясновельможний пане! – убіг гайдук. – Там таке твориться… Чернь суне до маєтку з сокирами і вилами.

– Я ж казав… я ж казав… – ураз зблід староста. – Пропали!

– Старший! – крикнув Роман, і старший гайдук підбіг до нього. – Негайно зупинити чернь! Нікого сюди не впускати! Коли не скоряться – стріляйте!

– Романе! – зойкнула Олена. – Що ти чиниш? В людей стріляти?

– Це бунт, – буркнув Роман, уникаючи дивитися в очі Олені.– А кожний бунт мусить бути приборканий. З вогнем жарти куці. Заодно я пошлю гінця в Білу Церкву, щоб відрядили сюди жовнірів.