Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Захопив буцімто черкаський замок, – дивлячись у миску, відповів Роман. – Запорожці його вибрали на гетьмана.

Олена раптом засміялась весело, нестримно, радісно.

– Ти… Ти чого?

– Бо весело, – сказала вона. – Чи, може, ти хочеш, щоб я була сумною?

– Ради Бога… – Роман і собі несміливо посміхнувся. – Будь веселою. Тобі сміх до лиця. Ти така гарна… – Обережно взяв її за руку. – Ти ніколи так весело не сміялася, як зараз, коли почула, що Павлюк захопив Черкаси. Я волів би, щоб Павлюк щодня брав по місту.

– І я воліла б… – Вона урвала сміх, довго й уважно дивилась в його голубі очі, зітхнула. – Яка ти дитина, Романе. Доросла дитина. Мені тебе іноді шкода стає.

…В селі знову забемкав дзвін і урвав Романові спогади.

– Пане! – вбігає дворецький, і губи його трясуться. – Бунт, пане, бунт! На майдані коло церкви чернь збирається.

Он воно що! Він усього чекав, тільки не бунту. Виходить, вже й до нього докотилася хвиля.

– Чого чернь хоче? – зовні спокійно запитав Роман. – Чому в дзвін бемкають? Чого люд згукують?

– Н-не знаю, п-пане, – белькоче дворецький. – Буцімто в село прибули посланці від Павлюка. Хочуть якийсь універсал черні читати.

– Універсал? – зблід Матусевич. – Цього ще не вистачало! Я їм!.. Коня! Чого очі витріщив? Коня, кажу!..

Вибіг у двір, тремтів від обурення. Як? В його маєтку бунт? Скочив у сідло й огрів коня. За ним помчало п'ятеро гайдуків. Проскочили через парк, вихопились на сільську вуличку. Дзвін усе ще не затихав. З хат вихоплювались селяни й поспішали до церкви. Бігли малі й старі, діти й діди, малечу матері несли на руках. Всі кричали, розмахували руками… Багато дядьків бігли з косами в руках.

«Еге, справи зовсім кепські», – подумав Матусевич, обганяючи бабу з вилами в руках.

Зрештою примчали на майдан. Гайдуки, здійнявши над головами канчуки, хотіли було з ходу ринутись на юрму.

– Стривайте! – крикнув їм Матусевич, бо зрозумів: коли гайдуки почнуть давити кіньми людей, буде пізно.

Гайдуки осадили коней, невдоволено позиркуючи на свого пана. Але на них ніхто навіть уваги не звернув. Селяни стояли до них спинами. Ось на віз вихопився високий дебелий селянин, чорний як жук, з присмаленими вусами й блискучими очима. Коли випростався на возі, Матусевичу здалось, що на майдані аж тісніше стало. Ну й велет!

– Люди, куйте залізо, поки воно гаряче! Це я вам кажу, коваль Кизим! Україна в огні, Україна повстає! Годі нам скніти і тліти, годі терпіти горе й наругу. Пани вже досить напилися нашої крові. Люди, беріться за зброю, роздмухуйте в своїх серцях невгасимі горна. Відковуйте на них свою лють. Хай вона крицею впаде на голови нашим катам! Берітеся за коси, люди! Лупайте ляшків! Залізо яке тверде, та й воно піддається нашим молотам, а ляхи й поготів. Клепайте, щоб іскри в панів з очей сипались! Геть польських душогубів з нашої землі! Волю Україні!

«Єзус Марія!.. – жахнувся Роман. – Що він горлопанить? Він закликає до бунту!.. Щоб панів вішали… І мене, бо і я пан… О Єзус Марія, та що ж це діється сьогодні в моєму селі?»

Матусевич було рвонувся, та Олена ще міцніше стисла його руку.