Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Він чи не єдиний з-поміж дядьків тримався на коні хвацько і впевнено, наче зрісся з кульбакою. На поясі висіла шабля, за плечима – мушкет. Смушкова шапка набакир заломлена, чорні блискучі очі повні вогню і снаги.

– Козак? – поспитав його Остряниця. – 3 реєстру?

– Гордій Чурай, урядник Полтавського охочекомонного полку! – жваво відповів чорнявий вершник. – А це, – показав на дядьків, – мій загін. Зброї не має, в бою ще не бував, та запал у нього що той порох. Зваги нам не позичати.

Остряниця, роздивляючись ватага, поцікавився:

– А яким це робом пан урядник серед втікачів опинився? Чи служба його милості королю не до душі?

– Ляхи вже до печінок допекли, – кивнув Чурай, і його очі потемніли. – Далі терпіти немає змоги. – Помовчавши, додав: – Шляхтича одного зарубав і на Січ подався. З України, лиходій, глумився. То я його під гарячу руку… Навпіл шаблею.

– І добре зробив, хай завжди твоя рука буде гарячою! Почин маєш.

– Маленький ще, – зітхнув Чурай.

– Знайшов над чим сушити голову, – засміявся Остряниця. – Шляхти тої стільки розвелося на Україні, аби встигав її шаблею частувати.

– А скоро почнеться?

– Ось тільки пан гетьман дасть знак, так і завируємо, як весняна вода!..

В останній перед походом день Павлюк пішов у степ до Півнячого яру, аби хоч трохи побути на самоті, подумати. Ще і ще зважити свої помисли, поспитати самого себе, чи немає в душі бодай маленького сумніву та вагання, зневіри в успіхові, бо завтра пізно буде.

Завтра сурми в похід засурмлять!

Перше місто на Східній Україні, котре він мусить узяти, – Черкаси. В Черкасах зберігається реєстрова артилерія, порох, свинець. З Черкас і треба починати… Січ уже переповнена, люд до бою рветься. А чи ж він усе зважив, все вивірив? Шкода, що поруч немає батька й порадника Івана Сулими… Ціною свого життя врятував він Павлюка і на святу справу благословив. А собі гірку та люту долю вибрав.

У Варшаві на майдані кат його четвертував: спершу руки відрубав, потім ноги, а тоді й голову відтяв…

Голову отамана на кіл настромили, на базарі виставили.

Завтра сурми в похід засурмлять!

Поведе він військо на Вкраїну, буде мстити за всіх пригноблених і замучених, четвертованих і скалічених… За кожну краплю людської крові, безневинно пролиту. Та хіба тільки мстить іде він душогубам свого народу? О ні! За волю, за кращу долю піднімається на люту битву заярмлена Україна. І він поведе її, вона йому вручила свою долю, назвавши його своїм гетьманом. Не має права схибити.

Завтра сурми в похід засурмлять!

– Чуєш, батьку Йване? Я прийшов з тобою порадитись, погомоніти, подумати. Ти любив Півнячий яр і світлий струмок на його дні, що й нині тихо жебонить. Ти приходив сюди зважувати свої думи і помисли. За день до походу на Кодак ми пили з тобою воду з того світлого струмка і мріяли… Спасибі тобі, батьку! – шапку знявши, вклонився Павлюк світлому струмкові. – Спасибі за любов твою, за пораду. Я чую, як півень піє, як рідна земля до мене озивається. Порадився з тобою – і на серці чистіше стало. Завтра сурми в похід засурмлять. Я зроблю все, що в моїх силах. Хоч ковток волі, а здобуду людям. Прощай, батьку! Завтра сурми в похід засурмлять!..