Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Пильнуй! – почулося від брами. – Пиль…

Захрипів хтось, гупнув, падаючи.

– Пильнуй! – почувся голос хорунжого, і Карпо Скидан мовчки ринувся на замок, а за ним козаки… Ось і брама. Перестрибуючи через трупи сторожів, полковник вривається на замкове подвір'я і мчить до будинку, де спить Ян Данилович. На східцях ґанку біліє розпластане дівоче тіло в пошматованій сорочці. Руки скручені за спиною…

«Вона, – думає Скидан, – та, що кричала звечора… Замучили, душогуби».

І, потрясаючи шаблею, на якій спалахують зорі, Скидан шалено кричить на увесь Чигирин:

– Вставайте, люди-и-и! До зброї! Смерть ворогам!

Над Чигирином шугнуло полум'я.

Розділ третій

Повернувши Кодак, шляхта зібралася на сейм у Варшаві, де наполягала, аби король негайно розпустив українські реєстрові полки.

– Хто, як не реєстровці, призвідці всіх бунтів і повстань на Україні? – вигукували магнати. – Адже без них жодна пожежа не загориться в маєстаті!

Одначе король мав іншу думку: без реєстрових козаків Польща не могла б захищатися від численних набігів турків і татар. Тому на розпуск реєстру король не погодився. З тим і сейм закінчився. Магнатство стало в опозицію королю. Маючи свої власні, надвірні війська, магнати що хотіли, те й робили на Україні. Перш за все вони почали самовільно обертати реєстрових козаків на своїх хлопів, чинили безчинства серед селян і міщан.

Весна 1637 року на Україні була тривожною. Першим повстав, перебивши жовнірів, Чигирин. Карпо Скидан почав виганяти ляхів з Чигиринського староства. За ним підняв реєстровців полковник Семен Биховець. Він повів своїх козаків на Січ, де, ходили чутки, реєстровий сотник Павлюк, вибраний повстанцями на гетьмана, готував військо до походу на Україну. Ті ж реєстровці, котрі лишилися на волостях, тільки й чекали повстанського гетьмана. Старшина почувала себе як на бочках з порохом.

Непевне було і панство. Щоночі горіли фільварки, селяни продавали воли, купляли собі коней і, озброївшись чим попало, а здебільшого вилами й косами, цілими загонами прибували на острів Базавлук.

На Україні запахло повстанням.

Тієї весни рідко який день випадав, щоб на Січ не прибували селяни-втікачі, міщани, реєстровці. Мчали кінно сотнями, сунули гуртами з ціпами, косами, сокирами, а то й просто з дрючками в руках. Січ гула, як вулик перед роїнням. Яків Остряниця збився з ніг, розташовуючи прибулих. Ні вдень, ні вночі не знав він спокою, метушився, гарячкував, хапався за голову:

– Люд як плавом пливе! Та де ж я приткну їх?

– Де хочеш, отамане, там і притикай, аби лишень у те військо, що панів колошкатиме, – статечно казали дядьки з косами та вилами.

– А може, вас у те військо, що паноту по голівках гладитиме? – весело питався Остряниця. – Не все ж їх колошкати, треба ж і погладити.

– А погладимо, та проти шерсті! – перекладали дядьки коси з плеча на плече. – Цеї весни добряче погладимо!

В їхніх неквапливих, ґречних рухах, мові стільки вчувається впевненості і сили, що Остряниця вірив: з такими людьми не промахнешся. Лише дай їм зброю, поведи на Україну!