Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Ходімте, братове, десь і вас приткну.

«Притикає» Остряниця щодня, і чим більшає повстанців на Січі, тим міцнішає в ньому віра у перемогу. А зовсім же недавно не горів отаман, а ледве тлів… Після того, як його порятував Дмитро Гуня, всю зиму прокачався він у колишньому зимівнику Хвеська Солодкого, заледве його на ноги Касян Коляда поставив.

– Дякуй, отамане, своїй долі та Гуні, котрий тебе замалим мертвого в тирсі надибав, – казав йому на прощання Коляда. – Мабуть, ти в сорочці народився, ще не одну весну ряст топтатимеш. Ходи здоровий! Коли вижив, на щось та знадобиться твоя голова!

– Про Судиму нічого не чути? – сумно запитав Остряниця.

– Невеселі речі, – спохмурнів Коляда. – Стратили його ляхи у Варшаві. А Павлюк буцімто врятувався, та де він зараз, того ніхто не відає. Дмитро Гуня живий. Відбився від ногайців, коли ті на зимівник напали, і гайнув на Січ.

Гуня й справді був на Січі, а про Павлюка ні слуху ні духу. Одні запевняли, що він утік, інші – що його разом з Сулимою стратили у Варшаві. Хтозна, кому й вірити… Тяжко переніс Остряниця загибель свого побратима. Ніби й духом тоді підупав. На душу безнадія насунула, відчай докучав. В такі хвилини йому здавалося, що марна всяка подальша боротьба, що не судилося Україні бути вільною і незалежною. Бо хто тільки не піднімав повстання, і марно. Великою кров'ю закінчувалося. І не рік, не два це триває. Поразка за поразкою…

Від тих думок-терзань не знаходив собі місця.

Та досить було по весні Павлюкові з'явитись, як ожив Остряниця, скинув з себе машкару безнадії, відігнав сумніви… Чим більше прибувало на Січ втікачів, тим міцнішала в ньому віра, що не все ще втрачено.

Повстанське військо збільшувалося з кожним днем.

Місця не вистачало, й Остряниця «притикав» прибулих в січовій слободі, але й там невдовзі стало так тісно, що ні проїхать, ні пройти. Спали просто неба, на вуличках і майданах. А коли й слободу запрудили, довелося нашвидкуруч тулити курені з очерету понад Дніпром, і по деякому часі там виросло ціле містечко. Остряниця хоч і присісти не мав за клопотами, але почувався як ніколи щасливим.

– Тісно, батьку? – питався Дмитро Гуня, коли вони здибувалися.

– Тісно, синку, тісно! – весело вигукував Остряниця. – Так тісно, що й пальця ніде приткнути!

– А ти його, батьку, з собою носи! – жартує Гуня. – Дай Боже, щоб ще тісніше було.

– Буде, Дмитре, он уже новий гурт до нас простує.

– Агов, пане отамане, – гукають прибулі. – Де б нам місце вибрати?

Перед Остряницею гурт вершників. Відразу побачив: не мастаки вони в сідлах сидіти, бо тримались абияк, наче снопи з воза поперекошувалися. В солом'яних брилях, в латаних-перелатаних сорочках, з порепаними руками. В того сокира за поясом, в іншого довгий шворінь чи коса до кісся сторч припасована, а в того поперек луки дрюк лежить замашний.

Остряниця головою похитав, добродушно мовив:

– Але ж і воїнство!.. Де ж вас подіти?

– Дівай де хочеш, а назад не повернемо голобель, – гудуть дядьки. – Панів хочемо воювати.

– Хоч ми й з порожніми руками, та серця наші сповнені гніву і помсти, – озвався високий чорнявий чоловік, на вигляд він був ще моложавий, хоч вуса його і взялися сивиною. – Треба буде, й кулаками повоюємо, а там і зброю в панів захопимо. Аби лишень почати.