Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Була в них потаємна розмова ще влітку минулого року. У Каневі. Він, Карпо Скидан, сотник Павлюк і гетьман реєстрового козацтва Василь Томиленко. Зібралися в хаті гетьмана, до ранку гомоніли про те, що в кожного наболіло на душі. Тьмяно блимала свічка, на стінах шугали їхні тіні. Вони сперечалися, думали, гадали. Невгамовний Павлюк гарячі слова кидав:

– Коли ми єдинодумці і єдиновірці, коли в нас одна мати Україна, то давайте діяти вкупі. Допоки терпіти лихо й наругу? Хіба ми, українці, народилися рабами? Черню? Бидлом? То чому ходимо в лядських ярмах? Чи немає моці в наших руках, а в серцях – жаги волі? Чи народ наш у землю закопав свою мрію про волю та незалежність? Мусить же хтось почати! Або волю здобудемо, або кістьми ляжемо!

– Кістьми вже лягали, – обмовився тоді Скидан. – І Косинський, і Наливайко, і Жмайло, і Трясило, а воля де? Одинадцять літ минуло з часу повстання Марка Жмайла, а пани як сиділи на наших шиях, так і сидять. Де ж воля? Не принесло її повстання, а тільки дужче Річ Посполиту озлобило.

– Прийде! – схопився Павлюк. – Лягли наші товариші, і ми ляжемо! І ще не одні ляжуть, а волю все одно здобудемо! Вона приходить лише до тих, хто за неї бореться! А хто покірно в ярмі чимчикує, той бидлом здихає. Та ще золотими обіцянками вдовольняється.

– Чи не ліпше з панством мирним шляхом домовитися? – стояв на своєму Скидан. – Ми панів рятували не раз. Хоча й під Хотином. Обіцяли ж пани полегшити нашу долю?

– Блажен, хто вірує, – похмуро озвався гетьман Василь Томиленко. – Сподіватись, що пани волю дадуть, все одно, що з гадюкою цілуватись і вірити, що вона не вкусить. Настав уже час за шаблі братись, товариші і братове!

Ще довго шукали істину, доходили до згоди.

– Я думаю почати з реєстровців, – вже перед ранком ділився Павлюк своїми думками. – Вони при зброї і завжди напохваті.

– Так, починати треба з реєстру, – підтримав Павлюка гетьман. – Не всі, але більшість буде за нами. А старшина… Різна старшина. Одна голови покладе за волю, друга нас за шеляг продасть. І все ж почнемо. Одначе спішити в цім ділі не варт. Будемо терпеливо готуватися, зручного менту вичікувати. Перш за все зброєю запастись, харчем, кіньми, обозами.

– Ляхи насторожаться, – засумнівався Скидан. – Чимале діло – повстання підготувати. Та й старшина може продати. Не всі в лицарство йдуть, дехто в іуди преться.

– А ми до пори до часу не будемо розжовувати, для чого підготовка, – мовив гетьман. – Готуйтеся до війни, а якої – мовчок. Хай думають, що з татарами.

Так тоді й ухвалили. Невдовзі у всі міста Східної України до полковників реєстру було розіслано такого універсала:

«Василь Томиленко, гетьман війська його королівської милості Запорозького. Пане полковнику! Моєю гетьманською владою і ім'ям всього війська Запорозького суворо велю вам запастися провіантом та іншими речами і у всьому бути готовим до війни. І тільки вам буде оголошено письмовим наказом нашим, всі без винятку зобов'язані з'явиться під загрозою нашої немилості і суворої кари військової. Федір Онушкевич, писар військовий».[3]

Так починав Павлюк з Томиленком (Карпо Скидан все ще вагався), але з тої таємної підготовки зле вийшло. Переяславський полковник Сава Кононович, одержавши універсал, запідозрив щось неладне. Що за підготовка, коли ніякої війни не передбачається? Чи не затіває, бува, чого гетьман проти Речі Посполитої? І Сава Кононович з універсалом Томиленка спішно подався в Бар до коронного гетьмана… Цього було досить. Павлюк із своєю сотнею ледве встиг утекти на Січ, від Томиленка забрали булаву й передали її Саві Кононовичу. Щоправда, Томиленкові тоді пощастило врятувати свою голову, адже прямих доказів проти нього не було. Томиленко лишився старшиною і принишк у Черкасах, а Сава Кононович виплив на поверхню.

Тепер і Павлюка вже немає.

Злі думи обсіли Скидана в льоху. Чавкає багно під ногами. Ні сісти, ні лягти. А далі що? І Сулими вже немає. А як Скидан було зрадів, коли Сулима взяв фортецю. Почалося, думав. А воно хутко й скінчилося. Все той же Сава Кононович і тут встиг. Судимі у Варшаві голову стяли, а де Павлюк зараз, того ніхто не відає… Та допоки ж таке буде? Ось і сьогодні з нього познущалися, гідність його стоптали, а він терпить. Тобі плюють, а ти кажи, що Божа роса? Справді, який він козак? Тільки звання козаче ганьбить. Підніжок панський. Правду казав Томиленко: панам вірити, що з гадюкою цілуватися.

– А-а-а-а! Людоньки, поряту-у-уйте-е-е… – раптом із замку несеться тамований дівочий крик і завмирає…

Рвонувся Скидан до дверей, вдарився у них грудьми, загупав кулаками. У відповідь – ні звуку. Мертва тиша. Скидан важко дихає. Загинув Сулима, загинув Павлюк, ти, Карпе Скидан, починай. Ти загинеш – третій перед поведе. Тільки не коритися. Досить уже, вірив, сподівався… Пора й за шаблю братися, коли хочеш козаком лишитися, слави лицарської зажити, як діди твої і прадіди, коли ти хочеш носити горде ймення – товариш, а не хлоп і не бидло!

Нуртує душа в сивого полковника, спадає полуда з очей.

А за маленьким віконцем, чути, реєстровці гомонять.