Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Кажуть, стяли у Варшаві й Павлюку голову.

– Те-те-те! Кажуть, живий. Його буцімто Сулима порятував. Лети, каже, на Вкраїну, люд піднімай, а я за тебе голову зложу на пласі.

– Ех, коли б Павлюк!..

– А наш полковник ні се ні те… Його б'ють, а він «вашмосць» кричить. Тепер у льосі притих.

– Прозріє, то й за шаблю візьметься.

В Чигирині проспівали треті півні.

За давньою звичкою майданом прочовгав міський сторож з дерев'яним деркачем, і в нічній тиші ще довго лунало скрипуче деркотання… Тільки воно стихло, як зненацька хрипло проспівав одинокий півень. Певно, заспав, як його товариші будили ніч, тепер сам-один надолужував прогаяне.

«Будимири співають, – подумав Скидан. – В цю хвилю вони співають по всій Україні, та чи збудять неньку нашу? Спить Україна важким сном… То хто ж її сколихне, хто посадить на коней її синів і поведе на праведний і святий бій?»

– Пильнуй! Пильнуй! Пильнуй!.. – несеться від міської брами.

Варта в замку прокричала своє звичне «пильнуй», і знову тиша, важка, глибока, западає над Чигирином. Лише з Тясмину доноситься ледь чутне ґелґотання гусей… Скидан натискує плечем на двері, аби виважити їх, як зненацька по той бік дверей хтось зашепотів:

– Тут він… Але замок…

– Хлопці! – гаряче зашепотів у щілину полковник. – Ламайте двері!

– Один мент, пане полковнику, – відповіли йому реєстровці. – Жовніри, нажлуктившись, сплять. Саме час за шаблі братись!

Скрипнув завіс, ніби зойкнув, двері хитнулися, і дужі руки витягли Скидана з льоху.

– Пильнуй! Пильнуй! – несеться раптом із замку, і один з козаків цідить крізь зуби:

– Ось ми тебе зараз попильнуємо! Повернемо вам з лихвою борг!

– Скільки вас, боржників? – питає Скидан.

– Усі на ногах, пане полковнику! – озивається хорунжий Звонаренко Мусій і простягає Скидану шаблю. – Ось ваша подруга вірна. А ляхи в замку сплять. І пан Данилович з ними. Пиячили до півночі.

– Тоді, братове, до зброї! Покажемо їм наше послушенство. Хорунжий Звонаренко, візьми кількох «в'юнів» та зніміть сторожу біля брами. А решта за мною! З Богом, товариші!

Звонаренко, прихопивши з собою «в'юнів» – так називалися найметкіші козаки, котрі нечутно, наче в'юни, підповзали до варти й знімали її безшумно, – зник у темряві ночі. Скидан з козаками обережно просувався за ними майданом. Над Чигирином густо висипали зорі й тьмяно полискували на козацьких шаблях. Блищала зірка й на шаблі Скидана. «Світи мені, ясна зірко, і вдень і вночі, – думав він. – Назад уже путі немає. А попереду… Попереду не знаю що. Люта боротьба не на життя, а на смерть… Теж світи мені, щасливая зірко!»