Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Скидан відчуває, що рідна земля під ногами гаряча. Важко йому стояти на рідній землі і байдуже дивитись, як чванливий і пихатий лях знущається з твого люду. Чи ж для цього Карпо Скидан ішов колись в реєстровці? Думав Украшу від лютої татарви боронити, а став посібником катів.

Б'ють молодицю з немовлям на руках.

«Коли б мої мама побачили, який з мене захисник, то прокляли б свого Карпа!» – з гіркотою думає Скидан.

Ось тягнуть молоду вродливу дівчину, заламують їй руки.

– Цю лишіть, – милостиво каже Ян Данилович. – Смачна хлопка! Відведіть у мої покої… Постіль мені стелити… ха-ха!..

– Мамо-о-о! – в невимовній розпуці кричить дівчина.

Скидан смикає себе за вус і рішуче підходить до комісара.

– Вашмосць! Чим завинили ці люди?

– Мовчать, пся крев! – накидається на нього Данилович.

Карпо блідне.

– Я – полковник реєстрового його королівської милості війська!

– Ти бидло! – аж тупотить ногами комісар. – Для мене ти таке ж бидло, як і та чернь.

Скидан хитнувся від обурення, але встояв.

– Вашмосць! Я заявляю рішучий протест! Я буду скаржиться його милості королю і сейму!

– Ти, смерд, ще смієш пащекувати? – визвірився Данилович і крикнув жовнірам: – Лупіть і реєстровців заодно! Щоб вдруге не посміли роззявляти рота!

Жовніри хапають ошелешених реєстровців, витягують їх на майдан, і пішли свистіти канчуки… Натовп затих…

– Вашмосць! – тремтить Скидан. – У нас права, дані його милістю королем Речі Посполитої!

– Я плював на ваші права! – кричить Данилович. – Нащо мені ваші права, як у мене є кращі лицарі, ніж ви! А тебе, хлопський полковнику, в ямі згною!

Турнули Карпа Скидана в льох-закапелок. Вогко. Темно. Ні сісти, ні стояти. На стінах – слизь, під ногами – смердюче багно. Скидан тупцює в тому болоті і чує, як на майдані все ще приводять людей до послушенства… Скрегоче зубами полковник. Стогне від безсилої люті. Згадався Павлюк. Кликав він Скидана з собою. Не пішов на Січ. Думав, що без крові обійдеться. Отямиться панство, дасть обіцяні вольності українському люду. Врятували ж козаки Польщу під Хотином, мусять пани волею віддячити. І віддячили… Кому замало – ще дадуть… Не знаходить собі місця. Сліпець! Кому вірив? Катам свого народу? Душогубам і ґвалтівникам? Павлюк ще коли казав: «Годі! Годі терпіти, годі чекати манни з небес, а волі з панських рук. Пішли на Січ, піднімемо запорожців, повернемося на Вкраїну великою оружною силою. Люд до боротьби запалимо». А Скидан тоді все ще вагався. Все ще вірив обіцянкам короля.

– Брате! Здери полуду з очей! – палко казав Павлюк. – Кому ти віриш, від кого чуда чекаєш?..