Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Іншого? – похолов Роман. – Хто він?

– Чи тобі не все одно?

– А де ж він?

– Не знаю… Але забути його несила…

Розділ другий

Весною 1637 року королівський комісар Ян Данилович дістав собі в управу Чигиринське та Корсунське староства. З'явившись у Чигирині якраз на весняного Юрія з великим загоном жовнірів, Ян Данилович заходився приводити до послушенства селян та міщан.

Була вже не рання, тепла весна. Над Чигирином летіли запізнілі гуси й падали на зелені луки побіля Тясмину. І багато хто з міщан, чекаючи своєї черги «на послушенство», заздрісно поглядав на гусей і думав: «Гуси-гусенята, візьміть мене на крилята».

– Ха-ха-ха-ха! – реготав Ян Данилович, взявшись у боки. – Сулимів чекали? Павлюків виглядали? Чернь!.. Бидло!.. Я вас приведу до послушенства! Я вас навчу, як у ногах свого пана повзати! Сулими і Павлюки у Варшаві на майдані конають, а тут я вам пан і Бог, пся крев! Схизмати смердючі! – До жовнірів: – Лупіть їх, пся крев! Лупіть, щоб аж скора на них репалась!

Жовніри круками накидались на юрму, що жахно відсахувалась від них і тислася під стару церковку в пошуках рятунку, хапали дядьків чи молодиць, збивали з ніг, тягли за руки чи ноги на майдан і, обліпивши жертви з усіх боків, лупцювали їх канчуками, доки не лопались у них сорочки і на зелену траву не бризкала кров… Жовніри якусь мить відхекувались, витирали зрошені потом лоби й знову бралися за свої жертви.

Селяни, зігнані з ближніх сіл для послушенства, стояли на майдані похнюпивши голови. Добра вони від нового пана й не чекали, але щоб їх отак зразу ні про що ні за що бити до крові?.. Цього дня – на весняного Юрія – вони як завше виходили у поле на Водосвятіє. Панотець святив у цей день пашню, жінки хутчіше протирали свяченою росою очі, щоб зіркішими були та щоб не боліли, чоловіки прикидали, яке жито. Є така прикмета: коли на Юрія у житі ворона заховається – рясного чекай врожаю. Та цієї весни селяни хмуро словами перекидалися, що «жито на Юрія ледве спромоглося горобцеві до колін дістати, про хліб та статки годі й думати».

– То ви ще будете брови на свого пана супити? – не вгаває королівський комісар. – Пся крев!.. Лупіть! До крові репіжте!

Жовніри з сил вибиваються.

Зелена трава червоніє.

З протилежного боку майдану, якраз навпроти юрми, що чекає на послушенство, стоять реєстрові козаки з своїм полковником Карпом Скиданом. Реєстровці всі як один на підбір, високі, ставні, та зараз вони поопускали голови, горбляться, намагаються відвести очі від послушенства. Полковник хмуриться і теж уникає людських очей. Та ось сивовусий дід, у якого аж танцюють по спині жовнірські канчуки, плює кров'ю й кричить до Скидана:

– Чого очі відводиш, полковничку? Канудить? Теж мені захисничок України, бодай тобі чорти вуса у пеклі обсмалили!..

– Хоч би не ганьбили козачого звання! – підхоплює хтось із натовпу. – Катами свого люду поставали!

– Дивіться, козаченьки, дивіться, як ляхи з нас кров, як воду, точать! – кричить чорнява молодиця. – Може, й ви панам-ляшкам пособите? Бідні жовніри вже й потомилися. Беріть, козаченьки, канчуки в руки, бийте свій кревний люд! Хай пани спочинуть.

– Та які вони козаки? – плюється худий селянин, в якого по вусах стікає кров. – Справжні козаки на Низу, за порогами. А це панські підніжки!

Ще нижче нахиляє сиву голову Карпо Скидан. Важко йому чути таке, наче хижий звір пазурами терзає його зранене серце. А що вони, реєстровці, вдіють? Пани після Хотина щедро Україні волю обіцяли, та дідько тим обіцянкам радий! Краще б його самого побили, як отаке слухати! Люди ж правду кажуть. Які вони в бісового батька козаки? Хнюпляться реєстровці, не вперше їм-бо чути таке. Дивляться на них люди, як на панських собак. А що вдієш? Бог високо, король далеко, а Ян Данилович тут і Бог, і король. Кому поскаржишся?

– Так їх!!! Так!!! – кричить комісар. – Лоскочіть їм спини, щоб гнучкішими були, щоб гнулися перед ясновельможним панством аж до землі! Щоб і думати про бунти забули! Так їх!.. Так!