Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Кланяйтесь його милості панові Матусевичу! Сам круль вас подарував панові. Згинайтесь!.. Нижче! Нижче, бидло!

Селяни кланялись похмуро, вороже позираючи на панський ридван.

Матусевич привітно махав рукою.

Олена опустила очі, щоки її горіли вогнем.

Тої ж ночі вона втекла з маєтку. Роман наздогнав її на шляху вранці, коли ще ледь сіріло.

– Не треба тікати, – прохав, ідучи поруч з нею й ведучи коня. – Все на Україні належить панам. І дороги також. Перший-ліпший дідич тебе схопить і зробить своєю покоївкою.

– Це так… – зітхнула Олена і зненацька запитала: – А правда, що Павлюк утік з Бара?

– Павлюк?.. – здивовано перепитав Роман. – Утік… А чого він тебе цікавить?

– Просто так, – уникаючи його погляду, відповіла Олена. – Я повертаюсь до тебе…

Відтоді минуло півроку. Дивно вони жили. Він і сам частенько задумувався: хто ж йому Олена? Ні дружина, ні любаска, ні сестра, ні гостя в маєтку, ні родичка… Ні просто знайома. Між ними звівся незримий мур, і як не бився Роман, але так і не зміг його звалити.

…Роман замугикав і вийшов у парк. На галяві Олена морквою годувала зайців. Вчувши його кроки, випросталась. Зайці злякано подивились на нього й сипонули в кущі.

– Як від вовка втікають! – гірко сказав він.

– Зайці просто не розпізнали, що ти ні риба ні м'ясо і до вовка тобі далеко! – відрізала вона.

В Романа затремтіла губа.

– Вже й обидився… – вона скупо всміхнулась. – Чого ти себе мучиш, парубче, й мене? Хіба ти сліпий?

– Оленко… – простягнув він руки. – Ти мене осліпила. Без тебе мені поночі.

Жадібно схопив її руки.

– Не треба, – попрохала вона, але рук не висмикнула. – Ти гарний. І добрий… Беззахисний. Мені навіть шкода тебе.

– Оленко… – стискував він її руки.

– Зрозумій мене… – вона благально на нього глянула. – Я іншого…