Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Але ж як тут гарно!.. А он і ратай… Подивись, Оленко, яка романтична картина! На нашому полі мирний ратай!

– Ось тому він і нужденний, що занадто мирний! – задумливо мовила Олена. – Зломив хребта на панських ґрунтах, де вже йому войовничим бути.

Зіскочила з ридвана, підійшла до орача.

– Боже поможи!

Орач – худий, згорблений селянин в зотлілій сорочці, що ледве купи трималася на його плечах, – з натугою повернув до неї гостре почорніле лице з безвільно обвислими вусами, окинув Олену з ніг до голови важким, похмурим поглядом, буркнув:

– Казали боги, щоб і ви помогли! – І, налягаючи на чепіги, хрипло крикнув на свого вола-одинака: – Гей, старий, чого слухаєш, що пані щебече?.. Тягни біду свою, не прислухайся до панських балачок, помочі від них, що снігу влітку, – не чекай!

– Ваша правда, дядьку, – тільки й мовила Олена.

– Наша правда? – орач тупнув босою ногою в землю. – Там наша правда. Глибоко її пани закопали, чи й виореш дідівським ралом. Тут лемеша треба гартованого, а ще ліпше – криці.

Підійшов Роман, обережно взяв Олену за лікоть.

– Не чіпай його, хіба ти не бачиш, що він злий?

– А ти покопирсай цю землю дерев'яним цурпалком, а тоді спробуй бути добрим! – Олена рвучко висмикнула свою руку. – Тобі цього не зрозуміти, паниченьку.

– Гей, старий, гей! – хрипло покрикував орач. – Ори, брате, ори, мо', щастя наше селянське виореш.

Худоребрий віл пнувся й тремтів, з натугою тягнучи за собою примітивне рало – почорнілий стовбур дерева, відросток якого правив за війце. Знизу в стовбурі був забитий і скріплений снозою зубральник, котрий сяк-так шкріб-рив затверділий ґрунт, залишаючи позад себе щось ледь схоже на борозну.

– Яка нужда!.. – похитала Олена головою. – Однозубе рало. Що він ним зоре?

– При старанні… – почав було Роман, та Олена сердито перебила:

– При старанні жили з тебе рало витягне, і по тому! Хіба ти не бачиш, що воно неспроможне перевертати ґрунт? Ральник тільки розриває землю та сяк-так її розсовує. Не чекай тут врожаїв і статків!

– Вперше бачу пані, котра дещо петрає в селянському ділі, – трохи привітніше озвався орач. – Ех, пані добра… Де оре соха, там і трава висиха, а де плуг ходить, там хлібець родить. А ралом з бовкуном що… Ралом тільки оране довжити й поперечити.

– Буде вам плуг! – бадьоро вигукнув Роман. – Куплю плуги з добрими лемешами – заживемо.

– Може, пан і заживе, та тільки не ми! – сплюнув орач. – Цоб, старий, цоб, чого вуха розвісив? Казав пан: кожух дам, та слово його тепле!

Олена повернулася до ридвана засмучена й до самого села не зронила й слова. Біля крайніх хат їх вже очікував гурт селян. Гайдуки канчуками зганяли селян і кричали: