Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Зціпивши зуби, Кизименко люто відбивався кулаками, ногами, головою, нападники хряпались об землю, і деякі з них більше не підводилися. Збивши останнього з ніг, він метнувся до хати, встиг ускочити в сіни й крикнути: «Зрада, бать-ку-у-у!» – як пекучий удар в тім'я звалив його на долівку…

Кизим саме взявся за ложку й присунув до себе миску з борщем, коли зненацька в сінях пролунав синів крик. Він здивовано глянув на «отамана Куделю» і побачив у його руках пістоль.

– Спокійно, пане отамане! – крізь зуби процідив Куделя. – Козаки твої сплять, а сина твого ми вже прибрали. Не раджу тобі, ковалю, гарячкувати!..

– Що вдієш, коли ми, ковалі, від народження гарячі, – спокійно озвався Кизим і, глянувши у вікно, крикнув: – Оточуйте, хлопці, зрадників!

Куделя мимовільно й собі глянув у вікно. Цього було досить. Кизим хлюпнув йому гарячим борщем межи очі, перекинув стіл і, в темряві вибивши вікно, вивалився разом з рамою в сніг.

– Хапайте його, хапайте! – верещав у хаті Куделя.

Хтось було кинувся на Кизима, та він з такою силою вдарив кулаком, що той і не тіпнувся. Кизим вибіг на вулицю і закричав:

– Козаки-и! Зрада-а!

За ним гналося десятків зо два чорних постатей, і вони, певно, зрозуміли, що їм коваля не здогнати. Переслідувачі попадали в сніг і дали залп, цілячись Кизимові в ноги. Дві кулі вп'ялися втікачеві у праву ногу, й вона повисла, як перебита. Кизим упав, схопився, але праву ногу відчував лише до коліна, а далі йому здалося, що порожньо, немає навіть чим дістати до землі. Він спробував нею стати, але пекучий біль різнув його, наче бритвою. В голові на якусь мить запаморочилось, та він, зціпивши зуби, застрибав на одній нозі… Тут його наздогнали і збили з ніг. Головою він відбив двох нападників і, сидячи посеред вулиці, виставив уперед свої могутні ковальські руки. Першого ж ворога, котрий кинувся на нього, він схопив за ноги і закрутив ним у себе над головою, збиваючи решту з ніг…

– Хапайте його живцем! – верещав Куделя.

– Не кричи, бо ще пуп розв'яжеться, – спокійно мовив Кизим. – Коли ти такий хоробрий, то перший і хапай мене!

Але хтось зважився й кинувся на Кизима ззаду, тоді напали ті, що були попереду, і за мить на вулиці вже качався клубок тіл, котрі хрипіли, гарчали і тусали один одного кулаками. З того клубка виповз Кизим і, тягнучи за собою перебиту ногу, уже дістався до тину й спробував було звестися, як удар в потилицю забив йому памороки… Коваль ураз обм'як і зсунувся в сніг…

Опам'ятався Кизим у хаті.

Якраз доспівували треті півні. Хтось лив йому воду на голову. Кизим ворухнув закривавленими губами… Вода, що стікала з голови на лице, була липка й солона. Голова гула, як дзвін, і розколювалася на шматки, наче по ній хто гупав молотом. Його хотіли підняти, та він, відштовхнувши їх плечима, сам звівся, спираючись на здорову ногу. Жовтий туман перед очима нарешті розвіявся, і Кизим побачив перед собою косі хижі очі, що так і випромінювали задоволення.

– Оклигав? – майже весело поспитав косоокий. – Але ж і здоровань ти!.. Скільки живу, ще таких бугаїв не зустрічав. Ледве-ледве тебе вкоськали. Сімох моїх кращих козаків голіруч поклав, поки тебе не обамбурили по голові. Та ще троє ніяк до тями не прийдуть. Кулаки ж у тебе!.. Один удар – і череп тріскається… Не доведи Господи з тобою вдруге зустрічатися!..

– Ти хто? – запитав Кизим, притулившись спиною до стіни і переносячи всю свою вагу на здорову ногу.

– Гляш Караїмович! – відказав косоокий. – Може, чув про мене?

– Чув! – сказав Кизим. – Стерво завжди так смердить, що його далеко чути. А ти вже добряче нагидив на Україні. Відомий зрадник.

– Ще б пак! – зареготав Караїмович. – Я радий, що ти мене так високо ціниш. Не хвастаючись, скажу: мастак я заманити жертву в сильце. Що поробиш, кожен хвастає таланом. Ти ось, кажуть, вдатним був ковалем. А я мисливець. Коли яку птаху треба в сітку заманити – Караїмович тут незамінимий.

До хати, дзенькаючи замерзлим обладунком, зайшов гусар.