Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Чому ж не радіє панський підніжок?

В Караїмовича тоді прохопилися розпачливі слова (як він потім картав себе за той мимовільний відчай!):

– Ти гинеш, але Україна знову піднімається! Павлюків ми ще знищимо, але нам цього замало!

Караїмович скреготнув зубами, проклинаючи себе за ту мимовільну слабкість… А чи ж так вона вже мимовільна? Остряниця та Гуня, кажуть, Січ піднімають, Скидан та Биховець на волостях люд гуртують… От і чекай нової пожежі!.. Що з того, що Павлюка захопили? Ну, вивели його козаків з Боровиці в поле, зачитали їм умови капітуляції: неухильно виконувати всі накази коронного гетьмана і більше ніколи не бунтувати. Вони ніби й погодилися, але якими вовкуватими очима дивилися на нього, Іляша Караїмовича, коли Адам Кисіль зачитав їм універсал про те, що він, Іляш Караїмович, призначається старшим реєстру! М'якими умовами капітуляції Потоцький хотів задобрити реєстровців, на свій бік перетягнути. Але що з того? Вони ладні були його живцем ковтнути. Бидло! Чернь! Раби! Спробуй їх тримати в покорі, тільки заґавишся – виберуть собі нового Павлюка!..

…Заскрипіли полозками сани.

– Ей, сюди! – крикнув Караїмович, вибігаючи на вулицю. – Сюди повертайте, тут пташечки сидять!..

По хвилі гусари вивели з хати Кизима з сином, обох закутих в кайдани. Кизим спирався на синове плече. Порівнявшись з Караїмовичем, Кизименко спинився.

– Рано радієш, запроданцю! – Коваленко вигнувся і блискавично вдарив Караїмовича ногою в живіт… Світ у того померк, коли падав у сніг.

– Чортів коваль, бика з ніг звалить! – мовив гусар. – Ей, обережно з ним, бо він нам усім дух повипускає!..

Розділ двадцять четвертий

Хтось пошкрябав по склі і, певно, вже не мав більше сили, щоб постукати.

– Хто? – притислася Христя лобом до шибки.

– Я… – почулося ледь чутне, і безсилі, закляклі пальці впали…

– Хто «я»? – вигукнула Христя і крізь прохукане від морозу кружальце у вікні побачила зігнуту жіночу постать, обліплену снігом. – Хто, Господи?

– Ма-арина…

– Ой Божечку ж мій!.. – Христя метнулася в сіни, загриміла засувом. – Ти наче з неба впала… Та заходь, бо закоцюбнеш.

Марина наче прикипіла морозом до стіни, не годна зробити бодай кроку. Христя обхопила її, відчуваючи під руками замерзлий, наче луб'яний одяг, втягнула в хату.

– Ой, та ти ж зовсім задубіла, ненько моя рідненька! – Христя заледве постягувала з Марини одіж, що торохтіла від морозу, як висохла шкура. – Та звідки ж ти хоч взялася, небого, в таку скажену холоднечу?

– З Боровиці, – Марина ледь прошепотіла білими губами. – Схопили пани воріженьки його…

– Кого це, небого?