Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Я все чула.

– З Різдвом, моя люба! – Павлюк нахилився й поцілував її в теплу шию, де сторожко билася синя жилка. – Надворі така чудова погода! І тихо як у вусі. Наче й немає війни.

– Потоцький тебе чекає? – тривожно запитала Марина і, схопившись, сіла на ліжку, довге чорне волосся її розметалося по білих округлих плечах.

– Яка ти гарна! – прошепотів він, милуючись нею. – Я такий щасливий, що ти в мене є!.. – Він помовчав хвилю. – А до Потоцького я піду. Не турбуйся, моя кохана, все буде добре. Коли польний гетьман прислав послів, то почуває себе непевно. Я мушу з цього скористатися.

– А може, він скористається?

– Все може трапитися. – Павлюк гладив її плече. – Ти тремтиш?

– Бо ти затіваєш гру зі смертю. Це небезпечно. Це надто небезпечно! Ні-ні, я тебе нікуди не відпущу! Краще разом загинемо на валах міста, ніж до ляхів іти. Чує моє серце біду лютую. Ляхи підступні, їм вірити – що з хижим звіром в одній хаті жити. Як не задушить, то розтерзає. В ляхів немає жодного правдивого слова. Вони м'яко стелять, та твердо спати.

– Я знаю, – сказав Павлюк.

– То чому йдеш, коли знаєш?

– Мені, Марино, треба виграти час, – обняв її Павлюк за плечі. – Затіяти переговори, тягнути, відтягувати… Час працює не на ляхів, ось у чім суть. Тим часом повстання набере сили. Аби виграти час, я навіть дечим поступлюся ляхам. Лише б приспати їхню пильність. Повстання тільки починається, і виграти зараз час – все одно, що життя!

– А коли ляхи з тобою…

– Навіть якщо зі мною що станеться, повстання не загине. Інші його очолять. Хоч би й твій батько, славний ватаг Кизим, котрий збирає зараз в Подніпров'ї людей. – І додав твердо: – Що б там не загрожувало мені, але я мушу виграти час!

– Навіть власним життям?

– Навіть власним…

Марина заплакала, Павлюк рвучко притяг її до себе, жадібно цілував її щоки, мокрі від сліз, губи, очі.

– Допоки б'ється моє серце, ти завжди будеш зі мною!

– Гетьмане! – почувся знадвору голос Гордія Чурая. – Коні покульбачені, ляшки вже нас чекають!

– Іду! – крикнув Павлюк і востаннє обняв Марину. – Я такий щасливий, що ти в мене є! Скажи мені щось на прощання.

– Я… Ти іди… – тихо мовила Марина. – Коли треба – йди. За мене не турбуйся. Аби була воля на Вкраїні, а решта… Решта буде. Постривай!.. Ні, йди, якщо треба. А я… народжу тобі сина.

– Господи, який я щасливий! – вигукнув Павлюк. – Та мене жоден ворог не здолає. Ну хай уб'ють мене, а я все одно буду жити. У другому Павлюку. У малому Павлюку, який колись стане великим!