Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Адам Кисіль ще швидше засовав рукою, погладжуючи бороду.

– Чого це у вас руки ходором ходять, пане воєводо? – насмішкувато мовив Павлюк.

– Я з самого ранку стовбичу в цьому дворі! – визивно крикнув Кисіль. – Я вже увесь сніг тут перетовк. Це неповага!

– Не всім же й повагу виявляти. Сподіваюсь, пан воєвода на мене не в обиді, що я колись у Барі вікно в його замку вибив?

– Я надзвичайно радий! – буркнув Кисіль.

Так вони перемовлялися, стоячи на віддалі один від одного: Павлюк біля порога, польський посол посеред двору.

– То чого ж пан воєвода прибув до нас? Сніг у дворі товкти?

– Я прибув від єгомосці польного гетьмана! – Адам Кисіль потупцяв на місці, але змушений був підійти до Павлюка. – Прибув з ультиматумом!

– Добродії! – звернувся Павлюк до козаків. – Покажіть, як панові воєводі та його ультиматуму звідси вибратись.

– Але я ще не все сказав! – поспішно мовив воєвода. – Я прибув для переговорів. Єгомосць польний гетьман не бажає більше проливати кров.

– Чию? – поспитав Павлюк.

– Звичайно, шляхетську, бо хлопська єгомосць не бентежить, – з цинічною відвертістю відповів воєвода. – Коли б пан Павлюк був трохи розумніший і вгамував би хлопів, то…

– То ясновельможні пани міцніше б їм всілися на шиях? – додав за нього Павлюк.

– Не будемо шпигати один одного, – досить мило всміхнувся Адам Кисіль. – Чи не ліпше погодитися на мир?

– На яких умовах, пане посол?

– Єгомосць польний гетьман обіцяє зберегти і життя, і волю козакам, якщо вони припинять опір. Але про деталі миру єгомосць чекає пана гетьмана у себе в наметі. Життя і волю вам, пане гетьмане, твердо обіцяно.

– Передай, пане воєводо… – Павлюк якусь мить зважував свої слова. – Я прибуду до нього на переговори.

Павлюк тихенько зачинив за собою двері й навшпиньках підійшов до ліжка.

– Ти… підеш? – тихо озвалася Марина.

– Не спиш? – сів на ліжко Павлюк.