Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Тіточко, тіточко, затримайте його!.. – схопилася Марина. – Не пускайте його до ляхів!.. Скажіть, що я тут… Марина…

– Господь з тобою!.. Кого?..

– Павлюка!.. Він щойно був тут. Я чула… він співав…

І падала на гарячу подушку, провалювалася в чорну прірву. Коли приходила в себе, розповідала:

– Потоцький не міг взяти Боровицю і прислав до Павлюка воєводу Кисіля, щоб розпочати переговори. Павлюк і погодився. Я прохала його не йти, заклинала – не послухався. Хотів виграти час, військо своє від загибелі врятувати… І пішов…

– І ляхи його схопили?

– Спершу ні… Бо козаки лишалися в Боровиці, а їх звідти нелегко було викурити. От Потоцький і каже Павлюку: хай козаки припинять опір, вийдуть з міста і приймуть клятву на вірність Посполитій. А за це їм і гетьману буде збережено життя і свободу. Павлюк повернувся в Боровицю з козаками радитись. Так і так, каже їм. Не злиняємо, коли умови Потоцького приймемо. Ляхи повірять нам і повернуться в Бар. А тим часом Остряниця запорожців приведе, за зиму зберемо великі сили і по весні розпочнемо наступ.

Не доказавши, Марина поринала в небуття і бачила там Павлюка.

– Ти живий, Павлусю?! – кидалась йому навстріч.

– Як бачиш, – він сумно усміхався й легенько обнімав її за плечі. – Хоч ляхи й зубами скреготіли, і «пся крев» горлали, а зачепити не посміли. Бояться, що потім козаки з міста не вийдуть. Поки що мене відпустили.

– Ти погодився припинити опір?

– Погодився, бо іншого викруту немає, – Павлюк розвів руками. – Боротися до загибелі ми завжди встигнемо. Ліпше буде зберегти наші сили. Аби врятувати повстання, я згодився. Лише вдаю, що скорився. Коли підпишу договір, Потоцький піде з України, а ми спішно будемо готувати нові сили. – Востаннє поцілував її. – Бережи себе, Маринко!

– Ти куди? – зойкнула Марина.

– За умовами договору я змушений буду вивести козаків у поле, де вони дадуть клятву Потоцькому.

Він пішов і більше не повернувся.

Кілька днів Марина ховалася на горищі. Не за себе боялася, за дитя під серцем. З горища бачила, як вишикували козаків під містом, як польські комісари зачитували їм умови капітуляції, а потім козаки пішли… А Павлюк не повертався. Його, Гордія Чурая та ще кількох старшин Потоцький велів схопити, в кайдани закувати і відвезти до Варшави. Так ціною свого життя зберіг Павлюк своїх козаків, а з ними і повстання. В Боровиці вже хазяйнували прибічники Караїмовича. Марина вночі вислизнула з містечка. Коли опинилася в полі – охопив відчай. Куди йти, куди подітися?.. Не відала, де батько і брат, лише згадала, що в Києві мешкала тітка Христя… І подалася в дорогу. Пробиралася глухими путівцями, замерзала в степах, не раз лише чудом від голодних вовків рятувалася…

– Ой, тіточко, я таке бачила, таке бачила… – стискувала руками голову, стогнала. – Доберуся до села, а воно дощенту спалене… Одні комини та бовдури стирчать. А люди… Боже мій, люди на деревах гойдаються…

– Страшні часи надходять, – хрестилася тітка. – Ляхи що хочуть, те й чинять над безневинним людом. Кажуть, Потоцький в Ніжині всі вулиці кров'ю залив. На шляхах, що ведуть до Ніжина, шибениці поставив і повстанців вішав. А це ходять чутки, що до нас цей катюга йде.

Три дні Марина лежала без пам'яті, ледве виходила її тітка Христя. Звелась через тиждень, від вітру хиталася, на ногах не трималася. Тітка згребла у вузол ще дівоче своє вбрання і гайнула на ярмарок, аби якого харчу виміняти. Марина сиділа біля вікна, наче закам'яніла. Тітка довго не поверталася, десь по обіді Марина вийшла надвір. Рухалась, наче уві сні. Було тихо й тепло, мороз пересівся, вітер вгамувався. Вдихнувши свіжого повітря, Марина ледь не впала, сперлася на тин.

Бум!.. Бум!.. Бум!.. – почулося зненацька, й Марина злякано розплющила очі. На вулиці гуркотів барабан, і люди поспішно збігалися на його звуки. Марина й собі попростувала. Гурт оточив огласника, котрий щось кричав, розмахуючи руками. Марина підійшла ближче, напружила слух.