Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Павлюка… Він погодився на переговори, аби виграти час, а ляхи й полонили його… Підло схопили…

– Знайшла кого звинувачувати в підлості! – похитала Христя головою. – Та ляхи без підлоти й кроку не ступлять!.. Воруши хоч руками, бо без рук зостанешся. І як ти дісталася в таку холоднечу? Замерзла б десь, або вовки загризли б… Невже ж ото аж із самої Боровиці йшла?

– З Боровиці, тіточко, сама не знаю, як допленталась…

– А батько ж де, брат?

– Не знаю… Нічого не відаю. – Марина притулилася спиною до стіни, над силу говорила. – Десь із ляхами б'ються, коли живі… Повсюди ляхи велике свавілля чинять, села випалюють, людей поголовно мордують. Наче не Україною я пройшла, а пеклом.

– Уже й до Києва погромища докотилися, – зітхала тітка. – Що воно буде тепер? Де ж воля наша і правда?

– Кривда правду побила.

– І завжди так, відколи світ стоїть. – Тітка Христя сиділа, журно руки опустивши. – Що нас завтра чекає?

Марина застогнала…

– Господи, та ти гориш уся, – кинулась до неї тітка.

– Немає в мене більше рідні, крім вас, тіточко.

– Живи, небого, в мене, місця нам вистачить. – Христя підвела Марину до ліжка. – Лягай, моя дитино, виспишся, воно й пройде. Це добре, що ти до мене прийшла. Я сама душею, удвох нам буде зручніше жити… Лягай, лягай, дочко.

– Тіточко! – жахно схопилася Марина. – Вовки он за вікном… Чуєте, як виють?

– Та то ж вітер гуде-завиває, схаменися! – Тітка вкрила Марину ковдрою, а зверху ще й сірячину накинула. – Зігрійся, бо тремтиш уся. То в холод тебе кидає, то в жар.

Марина відкинулась на подушку, жовта, худа, з глибоко запалими очима, і злякано прислухалася до завивання вітру за вікном. А згодом поринула у небуття, закрутилася в сніговій круговерті, пірнула в задушливу хвищу… То провалювалася в білий морок, то виринала на мить, спрагло облизуючи спечені губи. Христя змочувала їй губи, напувала відварами з трав, і Марина на якусь хвилю заспокоювалась… То раптом щось квапно-квапно Павлюку торохтіла… Все благала його не йти на переговори до ляхів. Павлюк дивився на неї світлими очима, в яких билася туга і біль, і сумно-журно намугикував:

Зажурився соколонько,

Бідна моя голівонько,

Що я рано з вирію вийшов —

Ніде сісти, гнізда звити,

Малих діток розплодити…