Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Не хнюп носа, сину! – повчав батько. – Завтра ні світ ні зоря будемо в Боровиці. Отож міцніше тримай молота в руках. Бо сидиш наче сич надутий.

– Зате ти, батьку, як сорока, тріскотиш!

– Що ти сказав? – схопився ображений Кизим. – Ти свого батька, славетного коваля, сорокою обзиваєш? Ось я ж тобі зараз!..

– Не підходь, батьку, бо й я можу духопеликів надавати!

– Своєму батькові?

– А мене батько вчив нікому в броду не стояти і не забувати, що я ковальського роду, якому немає переводу.

– Твоє щастя, що і я ковальського роду! – буркнув батько і сів на лаву. – Побережімо ліпше сили для важливішого діла.

Та ось на вулиці зацокали підкови, і батько з сином вийшли з хати. Біля двору спішилося кілька десятків вершників, простуючи подвір'ям.

– Добривечір, пане отамане! – привітався перший, високий, худий чолов'яга. – Я – отаман Куделя, а то мої хлопці!

– Малувато в тебе хлопців-молодців! – ручкався з ними Кизим (Куделя з болю аж присів і довго потім непомітно розминав свою руку). – Куди ж це товариство зібралося проти ночі?

– Спішимо в Боровицю до Павлюка, – відказав Куделя. – Ходять чутки, що його кріпко ляхи обаранили. Чи й устигнемо?

– Ранок вечора мудріший, – відповів Кизим. – Спиняйтеся на ночівлю, а завтра з світом разом поїдемо. Ми також в Боровицю мчали, та з ніг збилися. Я Кизим, а це мій син Кизименко. Заходьте до хати та будьте гостями.

І повів Куделю з кількома дядьками до хати. Решта чомусь барилася в дворі. Кизименко, йдучи до хати, оглянувся, відчуваючи якийсь неспокій. Здалось, що кілька прибулих козаків повернули за хату. Це насторожило Кизименка, він і собі подався за хату…

– Ей, козаче, кресало маєш? – підійшов до нього один з прибулих. – Посіяв своє в дорозі…

Кизименко уважно глянув на нього, але поліз рукою до кишені. І тої ж миті сильний удар під груди відкинув його назад. Хоча у вічу йому й потемніло, але втримався на ногах, лише присів. І, коли нападник кинувся на нього, рвучко випростався і вдарив його головою у живіт. Той відлетів, брязнувся навзнак об мерзлу землю й затих… Другий стрибнув на спину, Кизименко, пригнувшись, мотнув його, і той, перелетівши через голову, також гуркнувся на землю. Але тут на коваля налетіло двоє, він і їх позбивав, кинувся до хати, збив ще одного, другого схопив в оберемок і з такою силою брязнув ним об стіну, що чути було, як тріснув у того череп… А потім на Кизименка навалилося чоловік п'ять, він і їх розкидав у сніг. Та невідомих було багато, і вони ще більшим гуртом накинулися на коваленка. Кизименко схопив одного за ноги й, розмахуючи ним, як голоблею, валив решту з ніг.

– А-а, диявол!.. – чулися крики. – Здоровий як бик! – Він нас усіх переб'є!

– В тім'я його бийте!..

– Ножем!..

– Потоцький велів їх живими похапати!..

– Та бий його!..