Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Він уклонився їй і вийшов з хати, і вона чула, як молодо і завзято зарипів сніг під його ногами…

Розділ двадцять третій

Дізнавшись, що Потоцький оточив Павлюка в Боровиці, Кизим із своїм загоном спішно подався виручати гетьмана. Два дні і дві ночі, не даючи ні людям, ні коням спочивку, гнав Кизим свій загін і надвечір третього дня вже був у Монастирських Луках. Звідси до Боровиці рукою подати, але змучений загін уже не міг рухатись. Кизим змушений був спинитися на ночівлю. Ледве діставшись теплих хат, козаки попадали покотом і поснули, навіть від вечері відмовившись. З усього загону на ногах трималося лише кілька вартових-дозорців та сам Кизим із сином. Хоча надворі потріскував мороз, батько з сином розляглися до пояса і, вийшовши надвір, заходилися обтиратися снігом «від утоми». До малинового кольору натирали один одному спини і, як завжди, сперечалися. Кизименко доводив батькові, що не треба було спинятися у Монастирських Луках, а будь-що спішити в Боровицю.

– Мало що може трапитись, коли ляхи обложили місто! – запально доводив син, із злістю натираючи снігом своє молоде й міцне тіло так, що воно аж рипіло. – Обтерлись би снігом, втому зігнали – і гайда!..

– Ти хотів, щоб серед ночі коні з ніг попадали? – сердито гудів батько. – А ляхи б і накинулись на нас, як вовки. Зелений ти ще, сину, в цих ділах!

– Я – зелений?! – аж підстрибнув Кизименко.

– Тю, тю на тебе! – замахав Кизим руками. – Ще з кулаками на мене кинешся. І звідки ці Кизими такі гарячі беруться? Слова не можна мовити, так і спалахують вогнем.

Вони стояли один проти одного, високі, широкоплечі, міцні, й сердито натирали один одного снігом.

– Ху!.. Аж на душі полегшало! – задоволено кректав Кизим. – Наче тягар з пліч звалився. Я, бувало, молотом намахаюся, біля горна як напечуся, а вибіжу, снігом витруся – і знову свіжий, як огірок.

– І я такий! – додав син.

Обоє весело зареготали.

– Пане отамане! – прибіг до них козак з дозору. – Там якийсь загін до села йде. Начебто наші козаки.

– А ти звідки знаєш, що вони наші? – запитав Кизим. – На лобі в них понаписувано?

– Та вони гінця наперед вислали. Кажуть, що до Павлюка в Боровицю поспішають. А отамана їхнього Куделею звати.

– Куделя… Куделя, – повторив про себе Кизименко. – Не чув…

– Тепер отамани та загони як гриби після дощу ростуть, – сказав батько. – Всіх не знатимеш.

– Багато їх? – поцікавився Кизименко.

– Та, кажуть, з півста, – відказав козак.

– То чого ж ти стоїш? – вигукнув Кизим. – Біжи та запрошуй козаків на вечерю. Завтра з ними разом в Боровицю підемо!

Козак позіхнув, почухався і, вилізши на коня, потрюхикав вулицею, опустивши голову на груди. Батько з сином зайшли до хати й заходилися одягатися. Господиня – немолода мовчазна жінка, котра за увесь вечір не зронила й слова, – мовчки назбирала на стіл сяку-таку вечерю і почовгала спати в хижку.