Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Пане ротмістре! – кинувся до нього Караїмович, і голос його враз зробився запобігливим, покірним. – Дозвольте доповісти. Це і є той знаменитий коваль Кизим, котрого єгомосць польний гетьман велів захопити живим!

– Молодець, Гляшку! – гусар ляснув Караїмовича по плечу. – Ти наш вірний підніжок, і ми тебе не забудемо! А ти, хлопе, – повернувся він до Кизима, – стій на ногах, бо доведеться тобі багато посидіти. На палі… ха-ха!..

– Ляхів за собою водиш? – повернувся Кизим до Караїмовича.

– Сам не встигаю, – охоче відповів Караїмович. – Та й що вдієш, коли більшість реєстровців за вами.

Знадвору донеслися постріли. Кизим рвонувся й застиг, прислухаючись. Постріли тріскали поодинці.

– То гусари приводять до послушенства твоїх вояк! – ошкірився Караїмович. – Ти їх так загнав, що без задніх ніг спали. Доводилося декого за ноги витягувати з хат… Щоправда, частина все ж встигла утекти, а решту похапали. Хто супротивився, той закляк у снігу. А з рештою ти ще побачишся… На палях…

– Як же таку гидоту тільки земля наша носить! – з ненавистю мовив Кизим. – Більшого катюги, ніж ти, й серед татар не знайдеш!

Тим часом до хати ввели зв'язаного Кизименка.

– Ось і друга птаха! – вигукнув Караїмович. – У батька вдався, міцний, як чорт. Його обухом по голові стукнули – і нічого. Витримав, чорт! І де вона, така дужа чернь, виростає?

– На рідній землі! – відказав Кизим і до сина повернувся: – Чи так я кажу, сину?

– Так, батьку! – відповів Кизименко. – Та лихо, що свої продають.

Впала сива Кизимова голова на груди.

– Від того і тяжко, що свої… І Павлюка не виручили, і самі в халепу вскочили.

– Павлюку ваша допомога вже зайва! – скривив рот в посмішці Караїмович. – Потоцький вже скрутив йому крила.

– Виманили, людолови?

– Авжеж, виманили та й піддурили. З вами інакше й не можна. Не виманиш, не схопиш. Польний гетьман викликав його на переговори до себе… Ну і скрутили вашому ватагу руки білі… Ха-ха!.. Не сьогодні-завтра до Варшави відвезуть! Гадаю, що вдруге Павлюк не втече. А вас велено до Києва везти.

На сході вже сіріло.

Караїмович вийшов надвір, вдихнув на повні груди свіже морозяне повітря, потягнувся до хрускоту в суглобах і відчув себе, як ніколи, бадьорим.

– Ех, біс його бери, як хочеться жити! – вихопилося в нього. Солодко, як солодко жити, бодай і вислужуючись перед паном ляхом. А Кизиму й Павлюку вже не жити на білому світі. А він живе. Щасливий. Бадьорий. На повні груди п'є морозяне повітря. І щастить же! Боже, як йому щастить! Кого вже не відрядив на той світ, а сам на волі, чини хапає… На мить аж страшно стало. А що коли раптово все це скінчиться? Одного разу він трохи було не влип. Де там! Відкараскався від смерті. І знову інші гинуть, а він – живе! І пан польний гетьман ним задоволений. Ще б пак! За цю осінь Караїмович добряче для єгомосці постарався. Щоправда, в Нетребах трохи було не спіткнувся, передавши куті меду з тою триклятою молодицею, та, слава Богу, все скінчилося благополучно. Єгомосць хоч і потовк йому ногами ребра, і синців насадив, що й досі не щезають, та помилував… Бо цінить, бо вірнішого, ніж Караїмович, не знайдеш у всьому реєстрі. І тепер Караїмович не просто старшина. Він уже старший реєстру його королівської милості українських козаків! Можна вже й кирпу гнути. Старший – це вже півгетьмана. Не сьогодні-завтра булава опиниться в його руках. А якийсь рік тому він був звичайнісіньким собі реєстровцем у Переяславі. Не кожен здатний так високо стрибнути! Та ще за рік! Тепер він пополює за булавою, і тоді вся Україна опиниться в його руках!

Україна!.. Вічно бунтівна і вічно непокірна Україна, коли вже вдасться тебе назавжди придушити? Скільки тебе не приборкуй, не заливай кров'ю, скільки не страчуй у Варшаві твоїх гетьманів та отаманів, а ти все одно непокірна, піднімаєш повстання за повстанням! Невже немає такої сили, котра тебе навічно вгамує? Ось і Павлюка закували в кайдани, а що змінилося? Повстання й далі розгоряється… Але ж добре, що хоч Павлюка виманили, трохи легше на душі. Чи вірив Павлюк золотим обіцянкам Потоцького, коли йшов на переговори? Не ликом він шитий! Очевидно, хотів виграти час, допоки повстанці зберуться з новими силами. Коли його скрутили і закривавленого вели, він тоді запитав Караїмовича: