Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Ротмістр розгорнув згорток паперу.

– «Владислав IV, Божою милістю король польський, великий князь литовський, руський, прусський, мазовецький, жмудський, ліфляндський, смоленський, чернігівський, шведський, готський, вандальський спадковий король!» – Ротмістр набрав побільше повітря в легені і знову закричав на увесь майдан: – «Усім взагалі і кожному особисто! Старостам і урядам городським, підстаростам і державцям всіх наших маєтностей на Україні оголошуємо нашу королівську милість. Люб'язні нам вірнопіддані! Свавільні козаки ухилилися від присяги і від належної нам повинності, вони все більше міцніють і проливають шляхетську кров. Вимагаємо, щоб ви повсюди карали смертю цих бунтарів, забирали їхнє майно і суворо приборкували бунти, викорінювали мечами їх всюди, де вони з'являться… Дан у Варшаві 1 грудня 1637 p., царювання нашого в Польщі в п'ятий, у Швеції в шостий рік».[10]

– Люди-и-и! – рвонувшись вперед, закричала Олена. – Не слухайте цих катюг і вішальників! Козаки-павлюківці – то наші славні лицарі! Вони борються із лядськими душогубами за вашу волю!

Як чорні круки, накинулися гусари на Олену, збили з ніг, топтали її, били кольбами, і сніг навколо Олени почервонів. Потім схопили її за коси й потягли майданом.

– Ідіть до козаків, люди! До Павлюка! – кричала Олена. – Вірте, люди, колись здолаємо лютих ворогів!..

На неї знову накинулись, шарпали довго і люто, а потім заткнули їй ганчіркою рота, скрутили руки й погнали до обозу. Олена йшла і залишала за собою кривавий слід. Біля одного з возів стояла бочка з порохом, до неї й підвели Олену.

Ротмістр у шубі поверх кольчуги моргнув жовнірам.

– Ану насипте цій кралі пороху в пазуху! Побачимо, що вона тоді заспіває!..

Жовніри юрмою посунули до бочки з порохом, вибили клепки, регочучи, набирали пригоршні пороху й сипали Олені в пазуху. Двоє гусарів міцно тримали її за зв'язані руки.

– Сипте, сипте, не шкодуйте пороху! – горлав ротмістр. – У нас його вистачить, аби повипалювати хлопкам груди!

Згодом ротмістр вигукнув:

– Досить!.. Дайте вогню!

Йому піднесли палаючу головешку.

Ротмістр, граючись головешкою, підійшов до Олени.

– Замерзла, красуне? – помахував ротмістр головешкою, котра сичала, як змія. – Потерпи, голубко, зараз ми тебе погріємо. Більше не будеш така балакуча. Хіба що на тім світі будеш до непокори Посполитій закликати. Підпалимо тебе й пустимо. Ха-ха! Бігай собі на здоровля! Ото весело буде, як у тебе горітиме пазуха! Ха-ха!

– Підпалюйте, пане ротмістре! – кричали нетерплячі вояки. – Бідненька, вона ще замерзне!..

– Погрійте її, пане ротмістре, погрійте!..

Ротмістр відступив на безпечну віддаль, витягнув руку з головешкою і ткнув її в груди Олені.

Два гусари, котрі тримали Олену за руки, відскочили в різні боки. Олена стояла непорушно. Сорочка на грудях почала диміти, ще мить – спалахне вогник, і порох, зашипівши, вибухне їй в лице сліпучо-білим яскравим полум'ям…

– Горить! – закричали жовніри.