Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Проходьте, проходьте до столу, – метушилася стара. – Ось я вас хлібцем нагодую, щоб росли швидше, козаками ставали.

– Бабусю, а де пан гетьман? – поспитала дівчинка.

– Та воює, дитино, воює.

– А ляхи до нас ідуть! – вигукнув хлопчик.

Стара як могла заспокоювала малечу:

– Їжте, їжте хлібець святий. Прийдуть ляхи та й підуть. А вам рости треба. Пан гетьман казав, щоб ви пошвидще виростали та лицарями ставали, батьків своїх, родину свою захищали. Час нині такий, багато козаків треба Україні.

Зненацька над містом пронісся гул. Залунали постріли, і діти злякано збилися докупи. Забряжчали шибки…

– Ляхи йдуть! – вигукнув хлопчик і заплакав.

– Цить, дурненький, – сказала дівчинка. – Ось прийде пан гетьман і вижене ляхів.

Та вже почувся тупіт копит, важкий, глухий, наче водопад котився згори. Діти перезирнулися.

– Хто то?

–Їжте, їжте святий хлібець, – шепотіла стара, і руки її дрібно тремтіли. – Виростайте, дітки, козаки Україні ой як потрібні.

Заіржали коні… Тупіт уже заповнював місто.

– То баба Яга летить! – вигукнув хлопчик.

– Не наша баба Яга, а лядська! – уточнила дівчинка.

Зненацька на вулиці пролунав крик, пронизливий, смертельний. І обірвався раптом. Баба Векла виглянула у віконце і відсахнулася. Вулицею мчали чорні потвори на конях і волочили за собою жінку. Промчали і зникли в завулку, а на їхнє місце вирнули нові. З десяток їх завернув до неї в двір… Спішуються.

– Дітки, – сказала стара тихим голосом, – у вікна не дивіться, хутчіше залазьте ось сюди під припічок і сидіть там як миші. Тут вас ні куля, ні вогонь не дістане. Та глядіть мені, анічичирк. Ніби вас і немає. Бо знайдуть вас ляхи – не помилують!

Злякані діти слухняно полізли під припічок і принишкли в пітьмі. Баба Векла перехрестила їх, сама перехрестилась, шепочучи «Отче наш», ступила на поріг і впала, навпіл розрубана шаблею…

Всю ніч Олена не відходила від поранених. Їх наносили ще звечора повну хату, лежали вони покотом на соломі у важкому гарячому забутті. Вона металася від одного до другого, поїла, перев'язувала рани, прикладала зілля, котре нашвидкуруч назбирала по хатах. Це були тяжко поранені в битві під Кумейками козаки й селяни. Їх уже не можна було везти, бо жоден з них не витримав би по грузьких дорогах, а тому їх лишили в одній з хат, в глухому завулку Мошен. Мали слабку надію, що Потоцький, женучись за козаками, обмине Мошни. Військо пішло далі, а Олена добровільно лишилася з пораненими. Перша ніч видалась тяжкою, козаки марили, стогнали, горіли в жару й раз по раз поривалися з криком: «Рубайте!.. Рубайте ляхів!»

– Потерпи, рідненький, потерпи, дорогенький… – благала то одного, то іншого, рвала сорочки на перев'язки, кип'ятила воду, готувала відвари з трав… За клопотами не було коли думати про своє горе. Чуже стояло перед очима. Та це й ліпше, бо Олена вже боялася лишитися наодинці з своїми думами. Та коли схилялася над пораненими, коли перев'язувала їх, чи не в кожному з них вбачала Романа. І їй здавалось, що десь і Роман отак стогне в маренні на соломі й кличе її…