Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Вашмосць! Треба швидше йти звідси, бо жовніри зовсім занепали духом. Це поле і… ці трупи їхніх товаришів… Трупів дуже багато, вони навівають сумні думи жовнірам. У війську повзуть нездорові балачки.

– Які? – запитав Потоцький, мерзлякувато щулячись.

– Різне базікають, вашмосць! Що нас, мовляв, чекає попереду, коли чернь за один день стільки війська перемолотила? Крім того, жовніри починають знову нагадувати про жалування.

Цього ще не вистачало! На гусарів можна покластися, а жовніри, того й гляди, дременуть… Та ще й ці трупи, гори трупів!

– Передай війську, що коли воно буде слухняним, то я виплачу йому жалування з власної казни! – сердито вигукнув Потоцький, знаючи наперед, що обманює, та іншого виходу не було. – Розвідку в Мошни послали?

– Так, вашмосць! В Мошнах немає ні Павлюка, ні його козаків. Кажуть, що вони відійшли на Черкаси.

Це враз підняло настрій Потоцькому.

– Коня! – крикнув бадьорим голосом. – Війську виступати у Мошни! Не шкодувати нікого, ні старих, ні малих! Я за вас один відповім перед Богом!

Розділ двадцять перший

Довго не розвиднялося. Як зависла над холодним перемерзлим світом сіра мла, суха й колюча, і ні з місця. А то снігова крупа засіється, і здається тоді, що ранок, так і не народившись, померк… Низом поземка гуде, тоскно виє вітер. Гай-гай, де той ранок. Ледь-ледь почало дніти, неохоче, сумно, наче з примусу.

«Навіть білий день до нас не хоче з'являтися, – зітхнувши, подумала баба Векла. – Та й для чого розвиднятися? Чи мало горя на нашій землі білий ранок надивився?»

Пожурившись, встала, довго молилася перед образами в холодному кутку, де стояли похмурі сутінки-діди й повзла мокрота. Прислухалась. Жоден звук не долітав знадвору. Наче вимерло місто. Увечері тільки й розмов було, що про битву під Кумейками. Подейкували, що то була страшна битва, багато полягло козаків, а сніг червоним став од їхньої крові. Вночі козаки відступили. А куди – ніхто не відав. А ще казали, що ляхи дотла спалили Кумейки. Все пожер вогонь, цурки цілої не лишилося від осель. Тепер ось і до них черга дійшла. Не обминули ляхи Мошни. Що буде, що буде?..

– Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім'я твоє, да прийде царствіє твоє… – шепоче баба Векла молитву, а думки її знову навколо сьогоднішнього дня крутяться. Що то буде, що буде? У містечку жінки та діти лишилися, та ще старі… За себе вона не турбується, віджила вже вік, а діти ж… Що їх чекає, коли ляхи увірвуться в місто?.. – Да буде воля твоя, яко на небесі, і на землі, хліб наш насущний даждь нам днесь… – прочитала молитву, а полегкості не відчула. Гіркі думи сушать голову.

Звелась, подибала піч розтоплювати. Що б там не було, а гетьман велів дітям випікати по дві буханки, і вона випече. Нема нічого святішого, як хліб пекти. Та дітей годувати. З цими думками й посадила хліб на гарячу черінь, загнітила і вийшла надвір. Ранок був сірий, похмурний, хмари зависли низько, ледь не чіпляються за дерева, і від того білий світ видався ще важчим, сірішим. І на душі в баби Векли теж сіро. Якесь неясне, глухе передчуття сковувало їй руки й ноги. У місті стояла сторожка й гнітюча тиша. І місто принишкло в очікуванні лиха. Ні-ні, та й завиє десь собака, певно, й собачу душу гризе безнадія, бо скімлить тоскно, моторошно. Собаки, вони швидше відчувають лихо, аніж людина. Перехрестилась, подибала в хату.

Застелила чистим рушником підвіконня і чи не вперше в житті не відчувала втіхи. Витягла хліб, розломила, кладучи на рушник. Запах його трохи заспокоїв стару.

– Господи, відведи від нас лихо…

Виглянула у вікно й побачила зграйку дітей. Малі сиротливо тулилися одне до одного на снігу, злякано озиралися… Баба Векла шаснула в сіни, виглянула у двір:

– А чого це ви як неприкаяні гнетеся? – гукнула. – Заходьте, козаки, до хати, гостинця вам спекла.

Діти, боязко озираючись, зайшли в хату.

Збились у зграйку біля порога.