Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Що? – аж здригнувся Потоцький. – Всі п'ятдесят тисяч?

– Так, вашмосць, п'ятдесят тисяч! – підтвердив обозний. – Це був жахливий бій, вашмосць!

– Ну і ну!.. – похитав головою гетьман. – На одну лише битву п'ятдесят тисяч куль! Я гадав, що їх вистачить на увесь похід.

– Саме так і я гадав, вашмосць!

– Гадав! Гадав! – вигукнув Потоцький. – Коли б ви менше гадали, а ліпше билися, то здолали б повстанців, не витративши і двадцяти тисяч куль! Іди геть!.. Стривай! Видай війську свинець, і хай спішно виливають кулі. Допоки не виллють, щоб і очей не стулили! Та виставте подвійну охорону!

– Слухаю, вашмосць!

Потоцький щільніше закутується в шубу, грузне в похідному ліжку, але тепла не знаходить. Зимно в палатці, зимно на душі в польного гетьмана. П'ятдесят тисяч куль за одну битву! Ось тобі й чернь! Чотири полки, десятки допоміжних команд з іноземною піхотою цілий день гризли їхній табір і не взяли. Козаки відступили. Не втекли похапцем, панічно, а, протримавшись день, відійшли, прихопивши з собою гармати. Наче й не по них було випущено п'ятдесят тисяч куль! Не рахуючи тисяч ядер. А що коли козаки повернуться і вночі нападуть на польський табір? А його військо більше не має куль…

Потоцькому стає жарко, вилазить з-під шуби:

– Ротмістре!

– Слухаю, вашмосць, – ротмістр з особистої охорони польного гетьмана сунув голову в палатку, ворушить вусами.

– Мої хоругви мають кулі?

– Так, вашмосць! Хоругви особистої охорони вашої милості в бою не брали участі, охороняючи вашу особу.

– Добре! Йди! Та пильнуйте мені!..

– Слухаю, вашмосць!

Потоцький трохи заспокоюється і знову закутується в шубу. Та ледве склепив повіки й поринув в короткий сон, як почало здаватися, що козаки оточують табір… Жовніри хапаються за рушниці, стріляють, а звуку не чути.

– Ага, ляшки, – регочуть козаки, – жолудями тепер стріляйте!

Потоцький замотав головою, проганяючи сон, скреготнув зубами і, кутаючись у шубу, вийшов з намету. Козаків ніде не було. Всюди горіли багаття, жовніри спішно виливали кулі. До ранку ніхто з них і не приліг. Сиділи біля вогнищ хмурі, злі, майже не балакали між собою.

«Духом занепали, – не без тривоги подумав гетьман. – Ще одна така битва – і я, чого доброго, у Варшаву повернуся лише з своєю охороною!»

Вранці він побачив поле бою, всіяне трупами гусарів та жовнірів. І відвернувся. Трупи лежали так густо, що не можна було пройти. І хто б міг подумати, що чернь здатна на такий бій?! Досі не втямиш: хто виграв битву під Кумейками? Повстанці чи поляки? Він чи Павлюк? Втрати з обох боків величезні. Отож від черні можна всього сподіватися, а він гадав легко її розігнати.

Прискакав коронний стражник.