Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Саме так, вашмосць! Станемо табором, я пришлю жовнірів за сі… е-е… вашмосць…

Потоцький з подивом поглянув на ротмістра: чого це він раптом застиг з розкритим ротом, ніби йому сунули туди розпірку? Та перевів погляд на болото й онімів… На його очах копички сіна розсипалися, а з них вискакували козаки з шаблями й пістолями в руках… І мчали на поляків…

– Сто дяблув!.. Козацька засада! – не тямлячи себе, закричав Потоцький, поспішно кинувся в карету й щільно зачинив дверці. – Поганяй, поганяй, сто дяблув! – закричав він, та карета ні з місця… Загрімкотіли постріли… Потоцький виглянув у віконце – й мову йому відібрало: з протилежного боку, з ліска, вирнув загін вершників і, поблискуючи шаблями, мчав сюди… Гусари їх не бачили, бо відбивалися од козаків.

– Ротмістре! – закричав Потоцький, на мить висунувши голову з карети. – Зліва козаки!.. Чому стоїть карета, пся крев?! Як ви захищаєте свого гетьмана, ротмістре? Я велю посадить вас на палю!

Карета нарешті рушила, підстрибнула, заходила ходором і спинилася, бо впав кінь в упряжці. Дверці відчинилися, Потоцький, висунувши руки, марно ловив їх і не знаходив. Біля карети творилося щось неймовірне, падали коні, люди, гриміли постріли, все змішалося, сплелося, клекотіло й ревло одним клубком. Потоцький все ще не міг спіймати дверці. І тут він через голови гусарів побачив вершника з світлими, як ромашки, очима.

Їхні погляди зустрілися…

– Почекай, вашмосць, я зараз! – вигукнув світлоокий вершник, прорубуючись до карети… Потоцький з жахом дивився на його закривавлену шаблю, що все падала і падала на голови гетьманської охорони… Гарячково шастав у себе на поясі, шукаючи пістоля, а його, як на гріх, не було… Дзизнула куля над головою. Потоцький, затуляючи голову руками, впав на сидіння й раптом відчув, що карета перекидається й летить у снігову круговерть.

…Отямився він, сидячи на снігу.

– Вашмосць! – крикнув коронний стражник. – Вчувши постріли, ми летіли сюди як на крилах! Заледве встигли, вашмосць…

– Де Павлюк? – захрипів Потоцький і, набравши в жменю снігу, тер собі лоба, бо ніяк не міг прийти до тями.

– Самозванець, вашмосць, встиг утекти.

– Багато загинуло охорони?

– Половина, вашмосць!

– Єзус Марія!..

Коли підійшли до Боровиці – маленького засніженого містечка, – на валах маяли козацькі знамена. Козаки спішно зводили нові укріплення. Виходить, Караїмович правду казав: Павлюк тут. Тепер аби тільки не випустити бунтарського гетьмана, і можна з тріумфом повертати голоблі до Варшави. Не буде ж він, Потоцький, всю зиму ганятися по Україні за черню! Йому досить привезти Павлюка у Варшаву, і король повірить, що з повстанням покінчено. І більше він ногою не поткнеться на Україну!

Коронна артилерія вже відкрила вогонь по містечку, ядра падали на вулицях Боровиці, спалахувала пожежа, але вогонь хутко зникав. Певно, козаки гасили… Потоцький велів кинути на приступ містечка кілька ескадронів драгунів. Та ледве вони підійшли до валів, як ті огризнулися таким шквалом вогню, що драгуни на очах в польного гетьмана кинулися врозтіч.

– Боягузи!.. – лютував гетьман. – Невже драгуни забули, що таке лицарська слава?! Негайно до мене поручника!..

Невдовзі той примчав, він був блідий, і нижня губа його неприємно тремтіла.

– Хлоп'як, пся крев!.. – визвірився на нього Потоцький. – Пан поручник схожий на мокру курку! Ганьба!..

– Але, вашмосць, козацькі гармати б'ють прицільно…