Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Опівночі вийшла до колодязя по воду. Ніч потріскувала морозом, пустельна, холодна, чужа… Ледве-ледве витягла відро води обледенілим журавлем. Передихнула. Всередині колодязного зрубу понакипали брили льоду, але колодязь парував густою теплою парою. Десь там у його глибині плюскотіла жива вода, і мороз не мав сили туди дістатися і виморозити цілющий напій. Наперекір всьому колодязь парував, в його глибині била й пульсувала нескорена душа. Чи не так і людина, думала Олена. Як би її горе не сковувало кригою, як би не виморожувало з неї живий дух, все одно на денці її душі збережеться крихта тепла і віри. І ніколи холод не виморозить в людських душах прагнення до волі, ніякі невдачі не вб'ють у ній потягу до боротьби… А настане весна, розтопить крижані брили, вирветься воля…

Так думаючи, Олена кип'ятила воду в печі, заходжувалась промивати й перев'язувати рани… Ледь блимає свічка на столі, в хаті душно, нудотний запах крові підкочується до горла… Голова йде обертом. Зціплює зуби… Так і минала перша ніч. Десь під ранок, коли поранені забулися у важкому забутті, Олена присіла на лаву і тільки тоді відчула, як стомилася… Тіло мовби чуже, не підвладне їй. Притулилася спиною до стіни, задрімала.

Снилось їй зелене жито.

«Це добре, – подумала вона уві сні, – жито – це життя».

Побачила себе й Романа в полі. Йшли вони стежкою, побравшись за руки… Жито зелене-зелене. Гарно так, весна. Небо над ними голубе, вітер ласкавий, щось у вуха наспівує… Бринить повітря. Легко ж… Роман і каже їй:

– Я вже збудував хату, простору і світлу. Над Дніпром, і левада є. І верби над левадою.

– А калина? – питає Олена.

– І калина, – сміється Роман.

А у зеленому житі стоїть білий лелека.

– Глянь, Романе, який гарний бузько! – вигукує Олена. – То наш синок. Подивись, Романку, на свого сина!

Раптом бузько з білого зробився червоним. І впав посеред жита. І бачить Олена, що житом ідуть гусари в чорних обладунках, топчуть зелене жито…

– Не смійте-е! – кричить Олена. – То ж хліб наш святий! То життя наше!..

І прокинулась… Сиділа на лаві, притулившись спиною до стіни. В хаті було повно гусарів. Вони ходили по хаті і довгими блискучими мечами кололи поранених.

– Що ви робите!? – закричала Олена і кинулась до них. – Звірі!

Високий дебелий гусар замахнувся на неї мечем.

– Стривай! – спинив його другий. – Така краля нам ще знадобиться.

На Олену накинулись кілька поляків, скрутили руки і потягли з хати. Вулиці були забиті жовнірами, вони витягували з хат жінок, рвали на них одяг, топтали, били кольбами і реготали… Скрізь лежали трупи, уже горіли перші хати, жіночі зойки не втихали й на мить.

«Як татари», – тільки й подумала Олена.

Її привели на майдан, штовхнули в юрму напівроздягнених людей. Майдан був оточений верхівцями, всюди стояли гусари з списами в руках і кололи тих, хто не міг стояти на ногах.

– Ей ви, бидло! – крикнув ротмістр в кольчузі, поверх якої була накинута шуба. – Ану слухайте універсал його милості короля Речі Посполитої. Ми вас вгамуємо, пся крев!.. Ми відіб'ємо у вас охоту до бунтів, схизмати!