Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Для справжнього лицаря Посполитої чернь не перешкода! Бери місто, бо я посаджу тебе на палю, боягузе!

Поручник помчав, і ескадрони вдруге подалися на приступ, але, як і перше, з міста вдарив шквал вогню… Потоцький зрозумів, що з ходу Боровицю не взяти. Військо стало табором за версту від міста і почало готуватися до штурму. Вперед були пущені хоругви з лопатами. Риючи окопи, вони повільно просувалися до міста. Біля окопів ставили дерев'яні палісади. Ховаючись за них, жовніри крок за кроком просувалися до валів, підтягуючи гармати.

Так і день збіг. Вже в надвечір'я Потоцький викликав до себе в намет Адама Кисіля, сеймового комісара в справах реєстру.

– Панові комісару реєстру доведеться сходити в Боровицю!

– Вашмосць, я готовий послужити коханій ойчизні, – тіпнув бородою Адам Кисіль. – Я мало вірю в те, що нам пощастить цієї зими приборкати повстання. Треба вдатися до хитрості, вашмосць. Сильнішого звіра й підступнішого за хитрість немає. Треба будь-що захопити Павлюка й обезголовити повстання.

– Отож я й доручаю вам цю роль, пане воєводо! Йдіть у місто і вмовте козаків на переговори. Якщо козаки припинять опір, їм буде збережено життя і свободу. Аби лиш вони вийшли з міста, й Павлюк прибув до нас на переговори. А там ми вже скрутимо крильця й цій пташечці. Вас, пане воєводо, недарма називають лисицею. Виманіть того вовка. Заодно хай не забуває пан воєвода, що саме від нього колись утік Павлюк!..

Був тихий і теплий вечір, легенько сіявся сніжок. Павлюк сперся на гармату і думав про долю повстання. Був твердо переконаний, що відступ – це ще не програш. Міщани вбивають польських старост і приєднуються до нього. Все нові й нові загони месників з'являються в лісах. Час грає на Павлюка. Згодом обернеться на Січ Остряниця і приведе свіжі сили, Скидан та Биховець на волостях гуртують люд. Ще повоюємо, пане Потоцький!..

Сніг погустішав, закружляв лапатий, наче зграї білих горобців запурхали над містом. Павлюк, велівши дозорцям пильнувати, спустився з валу. З приємністю вдихав свіже і чисте повітря. Йшов вулицею, прислухаючись, як по дворах весело перегукуються козаки. І від того гомону настрій у гетьмана помітно кращав. Зайшов до хати, викресав вогню, запалив свічку… Зітхнув, дивлячись на кволий вогник свічки.

– Павлусю… – почулося тихе й ніжне.

Серце бентежно забилося. Рвучко повернувся… Марина сиділа на лаві в кутку й куталась в теплу вовняну хустку. Він радісно усміхнувся й простяг до неї руки. Марина птицею кинулась до нього, затихла біля грудей.

– Спасибі, що прийшла, бо мені так було сумно без тебе.

– Як ти змарнів! – вона провела долонями по його щоках. – Аж почорнів, щоки запали… А зморшок скільки!.. Тільки очі світлі, як і були.

– До весілля помолодію, Марино…

– Ми оточені, – плечі Марини здригнулися. – В Потоцького велике військо. Що нас чекає? Адже це поразка.

– Аж ніяк не поразка! – запально вигукнув він. – Потоцький хоч і женеться за нами, але сила в нього вже не та. Кумейки не лише випотрошили його військо, вони й віру підірвали у швидку і легку перемогу над нами. Ні, моя кохана, битва під Кумейками – то лише початок нашої боротьби!

– Але ж ти відступаєш!

– Я хочу зберегти військо. А тим часом Остряниця приведе запорожців із Січі. Скидан та Биховець назгукують по волостях людей. І тоді ми влаштуємо ляхам нові Кумейки. Ні, ляхи після Кумейок уже не ті. Ось побачиш, не сьогодні-завтра вони почнуть з нами переговори!

Той спокій, та впевненість, з якими говорив Павлюк, передалися і Марині. Вона посміхнулася крізь сльози й прошепотіла:

– Давай забудемо про все… Хоч на одну мить. І побудемо вдвох.

– Давай! – посміхнувся він. – Хоч на одну мить…