Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Але до Черкас і близько не можна було підійти. Місто палало, як велетенський смолоскип, тисячі вогнів зливалися в один, з страшною силою гоготіли, здавалося, що море вогню ось-ось підпалить небо, і світ тоді рухне й сконає в полум'ї. Сильний вітер гнав на рівнину іскри, встеляючи сніг гарячим попелом. Потоцький велів спинитися за кілька верстов від міста. Сидів у кареті, вбравши голову в плечі, не знаючи, що тепер діяти і куди серед ночі податися. На палаюче місто моторошно було дивитися.

«Божевільна чернь! – подумки лютував польний гетьман. – Ліпше вогню віддасть, ніж нам. От і спробуй їх приборкати, вгамувати! Тут пильнуй, аби сам живцем не згорів чи не полетів угору ногами, як той ротмістр!»

Полки похмуро дивилися на палаюче місто, і на їхніх обличчях грали червоні відблиски. Жовніри відверталися, а тільки вітер дужчав, починали задкувати. Густо несло попелом, обгорілими головешками, котрі з сичанням падали в сніг.

Патер Окольський спробував було підняти занепалий дух війська, заявивши, що пожежа – то справа Божого гніву.

– То Господь наш карає свавільну чернь лютим вогнем небесним, – бубонів патер, не забуваючи пильно стежити за головешками. – Господь велів своєму громовержцю спалити хлопські оселі.

– Ліпше б він подумав, де ми будемо ночувати, – буркнув гусарський ротмістр.

– Слово Боже і в степу не дасть замерзнути, – повчально прорік патер. – Звертайтесь подумки до Бога, і у вас потепліє на серці.

– Я б із задоволенням повернув оце до теплої хати! – скривився ротмістр. – Там напевне б ми відігрілися!

Та ось пожежа почала потроху вщухати. Пожерши хати і не знаходячи більше нової поживи, вогонь занепадав, величезні язики над містом зменшувалися, падали. Там, де було місто, виднілося чорне згарище з обгорілими бовдурами.

Потоцький послав хоругву на розвідку і та, повернувшись, доповіла: місто спалене дощенту й засипане гарячим попелом з жаром, сніг розтанув від вогню, і на вулицях повно гарячої води.

– Пся крев! – прохрипів Потоцький і велів ставати табором у полі. Військо було зле, чулися нарікання, та Потоцький пошвидше заліз у свою карету і закутався аж у дві шуби…

Вранці в табір примчав Іляшко Караїмович із сотнею вірних реєстровців. Потоцький вже пробачив йому той випадок із молодицею в селі Нетреби і досить привітно зустрів свого вірного слугу.

– З якими вістями, Іляшку?

– Ваша милість, всю ніч з коня не злазив, так спішив, – заторохтів Караїмович. – Багато дечого розвідав, ваша милість.

– Де Павлюк?

– У Боровиці, вашмосць, заперся! Остряницю відрядив на Січ по допомогу, Скидан і Биховець гайнули по волостях чернь збирати, а сам він у Боровиці сидить. Треба спішити, вашмосць, допоки той самозванець не зібрав нові сили. Я покажу найкоротшу дорогу до Боровиці, вашмосць!

За кілька верстов від Боровиці Потоцький пропустив поперед себе два полки, а сам з хоругвою гусарів опинився в ар'єргарді. Хоча розвідка й доносила, що козаки міцно заперлися в містечку, польний гетьман все ж не відважився їхати попереду війська. Мало що може трапитися в дорозі! Та цього разу обережний гетьман трохи сам себе не перехитрив.

Полки пішли до Боровиці і невдовзі сховалися за лісом, гусари, оточивши з усіх боків карету польного гетьмана, їхали неквапом. Потоцький, похитуючись у кареті, міркував, що навряд чи цієї зими йому вдасться приборкати повстання. Все частіше й частіше навертався він до думки, що доведеться розпочати переговори з Павлюком, козаків умовити будь-що на капітуляцію на якихось дрібних умовах, а їхнього гетьмана тим часом захопити й привезти до Варшави. Навіть якщо повстання й триватиме, все одно, привізши бунтівного гетьмана в столицю маєстату, Потоцький матиме вигляд переможця. От тільки як виманити Павлюка?

Спустилися в долину, проїжджали побіля замерзлого болота, на якому густо стояли копички сіна. Потоцький велів зупинити карету і, підкликавши до себе ротмістра, ткнув пальцем на копички:

– Пане ротмістре, ви звернули увагу на сіно? Чи не правда, гарна пожива для наших коней?