Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Збіглися старшини, отамани, сотники.

– Слово моє буде коротким! – різко мовив гетьман. – Порох у нас закінчується. Зостався невеликий запас. Озброєні тільки козаки, селяни з вилами й косами, а дехто й цього не має. Але, попри все, триматися! Нелюдськими силами, як хочте, але тримайтеся! Відступ для нас зараз – смерть! Загибель повстання. Все! Йдіть по своїх місцях і знайдіть у собі надлюдські сили!

Першою на табір налетіла угорська та німецька піхота.

– Вогонь!

Бах-бах!

Ховаючись за возами, козаки били з самопалів і мушкетів, а місцями, коли найманці надто близько проривалися, і з пістолів. Бій клекотів з півгодини, козаки вже взялися за шаблі й почали тіснити піхоту, винищуючи її врукопашну. Найманці позадкували. Але на них тисла гусарська кіннота і вперто їх гнала вперед, на повстанський табір. Бій спалахнув з новою силою… Зрештою почалося найгірше. Потоцький підтягнув коронну артилерію, і та вдарила прямою наводкою по табору… Затріщали, розсипаючись, вози, падали козаки, коні… А ядра раз по раз падали в таборі, сіючи смерть і каліцтво. Повстанці були майже незахищені і тому сотнями гинули під ядрами. Зрештою в таборі спалахнула пожежа, півтабору було охоплено вогнем, в якому гинули поранені. Вогонь, якого нікому було гасити, бо табір без угаву атакувала кіннота, дістався до возів з порохом. Пролунав величезної сили вибух, котрий зруйнував ледь не половину табору. Загинуло кількасот козаків і селян, останній запас пороху злетів у повітря. Табір огорнув дим, тріщав вогонь, іржали коні, конали поранені, оглушені вибухом повстанці повзали по обвугленій землі, часом без рук та ніг, з виваленими тельбухами… В довершення всього гусарська кіннота увірвалася в напівзруйнований табір і пішла рубати поранених.

Здавалося, кінець. Все. В таких нелюдських умовах, без зброї, пороху спустошений табір уже міг тільки гинути під ударами шабель та копитами чужих коней… І все ж люди знайшли в собі силу і кинулись на ворога з такою ненавистю, б'ючи його чим попало, що нападники не витримали. Вцілілі селяни й міщани голіруч стягували їх з коней, душили, били дрюччям, топили в калюжах крові, самі гинули десятками, але й ворожі ряди спустошували. Козаки й запорожці трималися до останньої краплі крові, вистрілявши набої, хапалися за шаблі, за голоблі, і бій не вгавав ні на мить. Закривавлений Павлюк носився в тому побоїщі, кидався де найважче, підбадьорював, піднімав дух, налагоджував оборону і мчав далі… Табір витримав перший навальний удар кінноти і цим врятував себе від остаточного розгрому. Гусари, охоплені жахом і панікою, вражені неймовірним зусиллям, з яким відбивалися повстанці, хвиля за хвилею відкочувалися назад. Їм здавалося, що не лише живі повстанці б'ються, б'ються й мертві…

Та ледве гусари відступили, як по спустошеному, згорілому й залитому кров'ю табору почала густо бити коронна артилерія, ядра шматували й терзали те, що вже не раз було пошматоване і розтерзане… Ховатися повстанцям не було де, ядра падали на беззахисні голови, але табір тримався. Поляки не відважувалися кидатися на приступ страшного табору, продовжували його засипати ядрами…

Над полем бою западав вечір. Небо на заході було криваве, наче й там клекотіла січа, і сонце хутко пірнуло в криваву млу. Козацький табір димів і горів, в калюжах крові конали поранені, бо нікому було подавати допомогу. Наче злякавшись побаченого, ніч поспішно вкутувала побоїще чорною пеленою, і довго-довго ще в пітьмі жевріли тисячі вуглин, конаючи, іржали коні, та вітер, гарячий, із запахом крові й диму, сумно завивав у степу…

Українська воля була залита кров'ю.

Через багато століть військові статистики й історики підрахують і запишуть в графу «Втрати в найбільших битвах у Східній Європі в XVII столітті» і битву під Кумейками: шість тисяч повстанців!

Серед ночі Потоцькому доповіли, що повстанці відходять у напрямку Мошен.

– Вашмосць! – звернувся коронний стражник. – Дозвольте переслідувати Павлюка!

Потоцький здивовано на нього глипнув:

– Пан коронний стражник, мабуть, стратив рештки здорового глузду. Я радий, що Павлюк хоч відійшов і дав нам сякий-такий перепочинок. А лаври Піррової перемоги хай залишаться комусь іншому!

– Вашмосць! А чому б не спробувати?

– Навіть мої старі жовніри ще не потрапляли в такий сильний вогонь, не бачили ще стільки трупів, – відповів польний гетьман. – Стійте табором! До ранку нікуди й ногою! Не вистачало ще в темряві вскочити у пастку!

Вийшов стражник, зайшов обозний.

– Як з кулями? – запитав його Потоцький.

– Витратили, вашмосць!