Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Ближче підпускайте! – кричав Павлюк. – Цільтеся влучніше! Бережіть порох та кулі!

Коронна кіннота не сподівалася на опір повстанців і жорстоко поплатилася за свою самовпевненість. Перший залп гармат і самопалів з-за возів скосив кілька хоругов. Недобиті залишки спішно відкочувалися назад, давлячи кіньми свою ж піхоту. Потоцький зрозумів, що мить критична. Аби не дати повстанцям як слід окопатися, ні, тим більше, перегрупувати сили, не рахуючись з утратами, кинув на приступ закутих у панцирі гусарів.

Козаки їх підпустили поближче, а тоді вдарили з-за возів шквальним вогнем… Полетіли коні, загрімкотіли обладунками гусари, падали на чорний від попелу сніг… Але кілька їхніх хоругов все ж прорвалися до самого табору. Бій спалахнув між возами. Селяни хапали дрюччя, голоблі й молотили гусарів по головах, не маючи зброї, вилазили на вози й голіруч стрибали гусарам на спини, вивалювали їх із сідел, падали з ними на сніг, душили їх, били дрюччям, кололи ножами та різницькими швайками. Ті, падаючи з коней, гуркали своїми панцирами, верещали й хрипіли, коли їх душили й товкли, і в тому хаосі важко було що розібрати. Та нові й нові хвилі нападників вихлюпувались на табір, і одними голоблями боротися з ними було важко. Проте боролися… Ось пробіг з голоблею Скидан, вискочив на воза й почав молотити ляхів по головах. Трахне – летить гусар, гуркаючи своїм обладунком.

– Готовий! – вигукує Скидан, потягне люльку і нового гусара по голові обамбурить. – І цей готовий!..

Ось пробіг з колесом в руках Гордій Чурай, бачить, зчепилися двоє, селянин і гусар. Навернув колесом гусара.

– Як у нас в Полтаві! – блиснув зубами й подався з своїм колесом в саму гущу. З довжелезним шворнем в руках пронісся Остряниця і давай молотити, аж грім стоїть!.. Павлюк з Биховцем удвох однією голоблею вергають.

– Раз, два!.. – розмахнулись і трахнули. – Пан чи пропав, двічі не вмирати!..

Покотилися гусари… Всюди тріск і гуркіт, брязкіт заліза, передсмертні крики, хрипіння коней і удари, удари… Беззбройні селяни й міщани голіруч стягують ляхів, б'ють дрюччям, ціпами, колють косами, швайками, душать за горло… І ворог не витримав натиску беззбройних людей…

– Тіка-ають! – пронісся клич. – Пани-ляшки втікають!

– Гармаші! – крикнув Павлюк. – Бийте по бігунах! Самопали, вогонь! Мушкети!..

Спалахнула стрілянина. Козаки б'ють по втікаючому ворогу, та гусари вже ген-ген. Настала хвилинна передишка. Повстанці кидають голоблі, витирають спітнілі лоби.

– Ну й намолотили! – вигукує Гордій Чурай. – Ціпом так не намахаєшся, як голоблею! Коли б оце трапилась мені молодиця, то, мабуть, і обняти б її не здужав!

– Давай сюди молодицю! – озвався Скидан. – Ми ще здужаємо обняти! Хоч пороху в порохівницях і мало, та сила ще є. Поп'ють ще наші шаблі шляхетської крівці!

– Люди добрі! – подав голос Остряниця. – В кого немає зброї, беріть у гусарів.

Селяни кидаються до вбитих, знімають зброю, та скільки її вистачить?

– Пане гетьмане! – примчав Биховець. – Пороху обмаль!

– Триматися до вечора! – наказує Павлюк. – Будь-що, а до вечора протриматися!

Павлюк подався оглядати табір, в багатьох місцях велів стягти докупи вози, розбиті спішно зібрати, зв'язати і заткнути ними проломи в обороні. Так він носився з одного кінця табору в другий, аж доки не почув голос, котрий примусив його здригнутися.

– Павле!

Все ще не вірячи почутому, повільно озирнувся.