TextBook – Хліб везу-у-уть!
– Хлі-і-і-іб!
– Ура-а-а-а!
– Живемо!..
Все містечко висипало на вали. На вулицях тісно від козацького, селянського та міщанського люду, котрий на заклик гетьмана всю осінь сходився у Мошни. Павлюк та Остряниця ледве пробралися в гамірливому натовпі, що, здавалося, не мав ні кінця, ні краю. Повстанці підкидали шапки вгору й кричали: «Хліб! Хліб!» В голодному місті люди сиділи на мізерному пайку, тому з швидкістю блискавки поширилась чутка, що йде обоз в Мошни, повний зерна, і люд повалив навстріч, до міської брами.
– Пане гетьмане, з хлібом вас! – лунали вигуки. – 3 його милістю хлібом!
Місяць тому Павлюк відрядив Гордія Чурая трусити панські маєтки і будь-що роздобути збіжжя. І ось веселий полтавець повертається з обозом. Павлюк пильно придивляється до валки й хмурніє. Ні, щось не видно веселощів на засмаглому худому лиці козака. Він під'їздить до гетьмана з винуватим виглядом, опускає очі. Довго і, певно, без всякого бажання спішується, ще довше порпається біля коня, зрештою підходить, уникаючи дивитися на гетьмана. В кулак покахикує без причини. Павлюк переводить погляд на сани обозу, й серце його боляче стискається: порожньо. Гордій повернувся без хліба. Це вже й люд побачив, бо враз принишк. Вгамувалися крики, і, мабуть, кожний відчув ще більший приступ голоду. Павлюк мовчить.
– Пане гетьмане, – тягнучи слова, починає Гордій Чурай і дивиться кудись убік, мимо гетьмана. – Так я, значить, повернувся…
– Чого ж це ти, Гордію, невеселий і Полтави своєї не згадуєш?
– Хліба немає, – зітхає Чурай. – І в нас, кажуть, на Полтавщині голод. Всюди тепер зуби на полиці кладуть.
– А де ж той хліб, що ти навитрушував у панських маєтках?
– Та дещо витрусив…
– То де ж хліб? Чи ляхи відбили?
– Та ні-і… – тягне Чурай. – Роздав…
– Як роздав? – аж крикнув Павлюк. – Кому?
Гордій з ноги на ногу переступає.
– По селах… Людям…
– Ти збожеволів, Гордію!
Чурай не витримує і кричить:
– На моєму місці кожен збожеволіє, як люд на волостях з голоду конає. Подивилися б ви, що твориться в селах! Люди як мухи мруть. Не міг же я кидати їх у біді. Ат! – зрештою махнув він рукою. – Карай мене, гетьмане, а тільки роздав я хліб. Віз його у Мошни… Мимо якого села не їду, як не таюсь, все одно люди якимось чином дізнаються, що я везу. Дітей пухлих на руках виносять… На коліна стають… Тільки очима світять… Просять, молять, кричать… Ну не міг же я… Хоч потроху, а давав дорогою. А що я мав чинити? Хай люди з голоду помирають, чи що?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фортеця на Борисфені [Серія:"Історія України в романах"]» автора Чемерис В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга друга Гетьман Павлюк“ на сторінці 106. Приємного читання.