Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Чекати його в Мошнах не будемо. Завтра вранці вирушимо на Кумейки і перші вдаримо! Скільки гармат привіз?

– П'ять корсунських та шість під Драбівкою в ляхів позичив. – Додав скрушно: – Пороху трохи везу.

– І в нас негусто. Так і не встигли селян озброїти. Нічим.

Бій уже затихав, козаки, розігнавши й порубавши жовнірів, поверталися до Скиданового табору, весело перегукуючись.

– Збирай, Карпе, своє господарство, та будемо завидна рушати. Людей, я бачу, в тебе чимало.

– По дорозі пристали, – відповів Скидан. – Хоч беззбройні, та ненависті повні! І не тільки чоловіки, а й жінки задніх не пасуть. До речі, я ось тебе познайомлю з своєю помічницею.

– Жінка? – здивувався Павлюк. – Загоном орудує?

– Ще й як! – сміявся Скидан. – Будь-якого чоловіка за пояс заткне. Славна молодичка, нічого не скажеш. І красуня, і відважна. Шкода, чоловік у неї загинув. Бідна, місця собі не знаходить. Вони ж любилися, як голубів пара. Тепер сама… – Скидан звівся в стременах, оглядаючи козаків. – Ага! Он і вона. Олено-о!.. Давай сюди, гетьман хоче на тебе подивитися!

Павлюк повернув голову й закляк у сідлі. Не вірив своїм очам. В шоломі й кольчузі, з шаблею при боці, до нього наближалася його далека і, як гадалося, навіки втрачена юність…

– Оленко… – прошепотів самими губами. – Невже це ти?

– Павло? – швидко запитала вона.

– Боже, скільки я тебе чекав… І шукав…

– А я, бачиш, сама прийшла. – Помовчавши, додала: – Забарилась, правда, та дорога з Бахчисарая неблизька.

Скидан здивовано на них подивився, легенько свиснув, пересунув шапку з потилиці на лоб і поїхав до табору, лишивши їх наодинці. Та вони навіть не помітили його відсутності.

– Оленко… – прошепотів Павлюк, наче в якомусь сні. – Не може бути, що це ти… В шоломі, кольчузі… І кінь бойовий під тобою. І гіркота в твоїх очах…

Перед ним сиділа на коні не юна тендітна дівчинка, яку колись Павлюк вперше покохав і котру несміло вперше поцілував… Ні, перед ним була змужніла жінка, схожа і не схожа на його Оленку. Хіба що карі очі… Але в очах не весела безтурботна радість, як тоді, а сум, біль, під очима – сині кола. Вуста міцно стиснені, в куточках уст залягли гіркі зморшки. Вона і не вона… Не такою уявляв Павлюк зустріч зі своїм коханням. Не кинулись одне до одного, не зашарілась Олена, навіть не усміхнулась. Вона далека від нього в цю мить. І чужа… Ніби й не було колись між ними палкого та щирого кохання… У Павлюка похололо на серці, коли відчув, що Олена вже не його, що він для неї чужий…

– Оленко?..

– Що, пане гетьмане?

– Але колись я був для тебе просто Павлусем.

В очах її забриніли сльози.