Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Ага-га-га!

Любив швидку їзду, забував тоді про все: і про гірке, і радісне. Наче на крилах летів. Розтягнувшись, козаки мчали за гетьманом, поблискуючи шаблями, рипів-скрипів під копитами сніг, прихоплений морозцем, і мерзлим груддям летів навсібіч… Туге холодне повітря дзвеніло крицею і сікло лице. День догоряв, снігова рівнина поволі синіла, кам'яніла від морозу, далекі ліси вже вкривалися сутінками. Попереду, куди вони мчали, здіймався дим, долинала приглушена віддаллю стрілянина. Вона то затихала, то знову спалахувала. Та ось вже пронеслися берегом Ольшанки, вихопились на згір'я й далеко в долині забачили побоїще в диму.

– На рівному ляхи наздогнали!.. – перемагаючи вітер, кричав Павлюку гонець. – Скидан змушений був табором стати… Саньми та возами оточилися козаки і б'ють по ляхах!..

Ще здалеку побачив Павлюк, що жовніри густо обліпили Скидана, аж чорно від них у долині! Але й козаки (це видно було по трупах жовнірів перед козацьким табором) добре трималися. Павлюк блиснув шаблею над головою:

– Ура-а-а-а!

– Ура-а-а! – понеслося долиною й відбилося аж ген у гаї.

І вмить вмовкло побоїще… Козаки, відірвавшись од рушниць та гармат, з надією озирнулися: хто ж там кричить? Жовніри, йдучи на приступ, спинилися й також придивлялися. Задні розшолопали, в чім річ, і почали непомітно відступати.

– Наші-і-і-і! – закричали козаки і, вихопивши шаблі, вибігли з-за возів… Павлюківці вихором пронеслися мимо табору і з ходу врізалися в гущавину жовнірів…

– Ага, пани ляшки, нападуть на вас оскоми, як скуштуєте нашої криці! – кричав Гордій Чурай. – Ану налітай, в кого шия тонка!

Миготіли шаблі, кричали жовніри, і сніг почав хутко червоніти. Скільки тривав бій, Павлюк не пам'ятає. Зрубавши кількох жовнірів, він оглянувся: ворога не було. Козаки з галасом ганялися по рівнині за жовнірами, котрі сипонули на всі боки, як зайці.

– Постривай, пане ляшку, тютюнцю позич на люльку! – не вгавав Гордій Чурай. – Та й прудкі ж які!..

Павлюк перехилився з сідла, витер закривавлену шаблю об труп жовніра, сунув її в піхви: решта вже й без нього обійдеться.

– Скидане? Де ти, полковнику?

– Я тут, гетьмане! – примчав Скидан на коні, розпашілий, збуджений, шапка аж на потилиці, очі горять…

– От налетіли, так налетіли!.. – вигукував він, блискаючи зубами. – Наче та буря!.. Ось таким би летом та до Варшави!

– Що ж це ти, полковнику, так довго барився?

– В Драбівці засидівся. А до тебе зібрався – ляхів біс приніс. Потоцький веде сюди чотири полки, це тисяч з десять вояків буде. Та коронна артилерія. До зубів ляшки озброєні.

– Де зараз Потоцький? – запитав Павлюк.

– Під Кумейками! Там його головний табір.

Павлюк помовчав, жуючи вус.