Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Але ж у війську немає хліба, – тихо мовив Павлюк.

– Що ми люди, що вони! – Гордій сердито бликнув на Павлюка – У нас хоч сякі-такі запаси, а там – смерть! Села вигибають, мертвих нема кому хоронити. Тільки собаки виють та гайвороння кряче. Що я мав чинити? От і роздав хліб до останньої зернини.

Вулицею шкандибала згорблена жебрачка в лахманині й трусилася від холоду. Забачивши гетьмана, спинилася, сперлася на костур, простягла посинілу кістляву руку з скарлюченими пальцями:

– Дай, паночку, хлібця… А я тобі пісеньку заспіваю. Про коровай весільний…

І, журно хитаючи сивою головою, затягла тремтячим моторошним голосом:

Засвіти, Боже, із раю

Нашому короваю,

Щоб було видненько

Краяти дрібненько…

Розділ дев'ятнадцятий

Під вечір у Мошни примчав гонець.

– Пане гетьмане! Скидан не прорветься, ляхи на хвості сидять! – мовив він, осадивши коня біля гетьманської хати. – До Ольшанки дійшов, а далі ні тпру ні ну! Цілий полк причепився!

Павлюк саме зібрав у своїй хаті сотників та старшин і викладав їм свої думки щодо завтрашнього бою.

– А що, пани-молодці, провітримось трохи та й Скидана з біди визволимо?!

Товариство, не кажучи зайвих слів, квапно посунуло з хати. На ходу натягнувши кожух, вибіг з хати і гетьман.

– Сурмачі! Сурміть збір!

Сяйнувши міддю, засурмили труби, і кличний звук: «Всі на коней!» – полинув над містечком. Розбурхалася Мошна, висипала на вулиці, заіржали коні, залементували люди… Піші загони, поблискуючи вилами і косами, вже шикувалися біля валів, заздро позираючи на верхівців.

– В похід виступають тільки комонники! – кричали сотники. – Ей, піхтура, не загороджуй вулиць! Все одно з конем не збіжиш!

– Це ви попробуйте своїми кіньми з нами збігти! – кричали піші.

По якомусь часі тисяча козаків уже вихопилась в сідла й невдовзі залишила міську браму. Павлюк пустив коня, тільки вітер засвистів у вухах. Звівся в стременах, припав до гриви.