Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

До нього тоді причепився Дмитро Гуня. Потім Сулима підійшов. Кирпа здуру було й кинувся до отамана за рятунком.

– Пане отамане, ось ця голота, – ткнув він пальцем на Гуню, – затримала нас і ображає… Пора б уже навчити сірому, як старшину поважати!..

Не стримавшись, Сулима схопив Кирпу за барки і так труснув його, що Кирпина голова трохи не злетіла з в'язів.

– Кирпо-о! – поставивши осавула на ноги, прохрипів отаман. – Коли я ще раз почую від тебе слово «голота», коли я ще раз побачу, як ти будеш вдавати з себе гнилого панка й паплюжити козаків, то за себе не ручаюся! Второпав?

– Второпав, – скривився Кирпа й вовкувато бликнув на отамана. – І не забуду!

– Від тебе несе вином, – сказав Сулима. – Ти коли встиг набратися?

– Я їх щойно з комендантської викурив, – сказав Гуня, киваючи на Кирпу, Макуху та Щербину, котрі похитувалися на ногах. – Жлуктили нахильці з карафок.

– А кому яке діло?! – закричав Кирпа. – Я захопив фортецю, тому й маю право пити!

– Ха-ха! Він захопив фортецю! – зареготав Гуня. – Щось я тебе не бачив у числі перших, а пити – тут як тут. Інші трупи з фортеці виносять, а вони винце дудлять.

– Доведеться тобі відповідати, осавуле! – різко сказав отаман. – Пияцтва я нікому не прощаю!

Кирпа злякано забігав маленькими очицями, шукаючи собі хоч якої підтримки, і, зрештою, вирішив не оборонятися, а нападати:

– А злото де ви поділи, пани отамани? Собі заграбастали?

– Яке злото? – спокійно запитав Сулима.

– А те, що у фортеці було! – галасував Кирпа. – Думаєте, я не знаю, що ви три бочки злота захопили? Поділили тихцем між собою – і мовчок?

Сулима зблід від такого нахабства, хоч від Кирпи можна було всього чекати, але стримався.

– Дмитре, – спокійно повернувся він до Гуні. – Візьми трьох козаків і запріть в землянці цього п'яничку, доки не прохмелиться. А там побалакаємо.

В холодній Кирпа швидко вихмелився, і його почало тіпати. Так було завжди, коли виходив хміль. І злість кипіла. На Судиму, на самого себе, що вдався такий безталанний. Ні Богу свічка, ні чорту кочерга!.. Кинувся по східцях до маленьких дверей, щосили затарабанив кулаками… Бив доти, доки не защеміли кісточки пальців. У відповідь – ні звуку. Кирпа знеможено опустився на східцях, думаючи, що ж йому тепер чинити. П'ять літ козакує на Січі, зумів якось в осавули пролізти, а далі – ні тпру ні ну!.. Розкусили. І не розбагатів, хоч як не п'явся, як не принижувався заради шеляга щербатого. Як ото в шинку, коли покійний Кикошенко запропонував йому кукурікати під столом. Тьху! Власне, й на Запоріжжя Кирпа йшов з однією метою: розбагатіти. Будь-що набити капшук. Наслухався дурних балачок, ніби злота в запорожців – кури не клюють. Що вони його лопатами гребуть. І збіднілий шляхтич Лесючевський, котрий на правах бідного родича терся у свиті магната Пшибося, клюнув на ті теревені, приперся на Січ, отримав прізвисько Кирпа за свою пиху та гонор, а далі що? Набив кілька торбинок дріб'язком, та й годі. Не вельми густо. З таким скарбом не позмагаєшся з багатою шляхтою. І от його, пся крев, шляхтича, зачинили в землянці, наче якусь сірому!

Все життя Лесючевський-Кирпа мріяв втерти носа ясновельможному панству, стати з ним на одному щаблі. Не бідним родичем, що зазирає в панську куховарню, аби дали що поїсти (і це будучи шляхтичем!), а рівним з рівними. Проте змушений був слугувати панству, як хлоп. Тьху! Багачам байдуже, що він шляхтич, що його батько був можним. Але, на нещастя, дурним картярем. Програв та пропив все своє багатство, маєтки, ґрунти, хлопів і сам п'яним попав коневі під ноги. Ламаного шеляга не лишив своєму синові. Скільки Кирпа не вислужувався – марно. Бідний родич. Гірше, ніж хлоп. Коли втікав на Січ, певний був: повернеться з караваном скарбу. Та не простим козаком. Гетьманом. Або старшиною. На білому коні в'їде… Тьху!.. Пішло життя обертом. І з фортецею він прогадав. Де ті три бочки злота, котрі він сам вигадав і в котрі сам повірив? А мо', й справді були три бочки злота? А Сулима собі заграбастав?.. Лють і заздрість до Сулими не затихала…

«І треба ж було мені за ним побігти в фортецю! – вкотре лаяв себе подумки. – Чорт би її забрав!.. Іч, камінням запасаються, видно, зовсім припекло. Обложать фортецю реєстровці – і кукурікай тоді… Цим камінням довго не будеш відбиватися. Та й харчу обмаль…»

Беручи від Сулими чергову каменюку, Кирпа (а він стоїть на східцях вище отамана) бачить круті широкі плечі, отаманову голову…