Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– Реєстровці, щоб їх слід запав, ідуть!

У фортеці зчинилася метушня, товкотнеча. Кирпа не пам'ятає, як він опинився поруч з тим грубезним здорованем, ватагом дядьків-утікачів.

– Це ти, дурню, отаманові каменюку на голову пошпурив? – глузливо запитав здоровань, свердлячи Кирпу гострими очима. – Ай-ай-ай!..

– Я… я… впустив, – злякано пробелькотів Кирпа. – З рук випорснула… І я…

– Знала, куди падати, твоя каменюка, – ошкірився той. – Прямцем отаманові на голову. – І, схопивши Кирпу за барки, притягнув до себе, дихнув в перелякане лице важким духом. – Не верти хвостом, тхоряко! Кинув, та духу не вистачило. Чого баньками кліпаєш? Гляди, скажу отаманові, в один мент на палі опинишся!

І, відпустивши Кирпу, здоровань пішов собі перевальцем.

«Хто він такий?» – боязко подумав Кирпа й зіщулився, дивлячись на його широку дебелу спину…

Розділ дванадцятий

Сава Кононович, зупинивши коня, приклав долоню дашком до очей, розглядав фортецю. На мурах – всіма барвами майорять козацькі жупани, одноокі гарматні жерла пильно дивляться на реєстрового гетьмана. Кононович неспокійно засовався в сідлі, на душі зробилося кисло. На всяк випадок поспішно від'їхав подалі.

Примчав Караїмович, ще здалеку закричав:

– Пане гетьмане, чому зупинилися?!. З ходу треба нападати! Нас п'ять тисяч, а їх кілька сот. На цугундер їх брати, ляк на них навіяти, щоб віру втратили. А тим часом Джевага почне діяти у фортеці.

– Починай! – наказав гетьман. – Мені щось нездоровиться.

– Гей, сурмачі! – вигукнув Караїмович. – Сурміть напад!

Блиснули на сонці мідні труби… Караїмович шаблею замахав.

– Гей, козаки! Вперед з Богом! Нас більше! Ура-а-а!

– Ура-а-а!.. – не зовсім дружно та гучно підхопили козаки, кидаючись на приступ. Зліва, від Дніпра, нападали загони старшини Бражника, зі степу рухався Басараб з двома тисячами. Караїмович вів середину. Загони Бражника першими неслися на фортецю. Брама була зачинена. Проте Караїмович квапив Бражника. У фортеці під виглядом дядьків-утікачів було п'ятдесят надійних козаків. Як тільки реєстровці оточать фортецю й кинуться на приступ, Джевага мусив напасти на варту біля брами, знищити її й відчинити браму… Тому Караїмович не рахувався із втратами.

– Вперед! Вперед!.. Ура-а-а-а!

На бастіонах блиснули вогні, й небавом у небі розквітли білі дими. Ядра, прохурчавши над головами, впали на загони Бражника… Заіржали коні без вершників… Знову спалахнули вогні. Шугнули до неба кущі чорної землі, й вище них злітали вершники. Караїмович, нехтуючи безпекою, подався в передні ряди.

– До брами!.. Мчіть до брами! – кричав він, махаючи шаблею.

Бах! Бах!.. Гармати забухкали, мов горохом сипали у невидиму стіну. Затріщали самопали на мурах, озвалися мушкети. Загони Бражника спинилися, безладно закрутилися в пороховому диму… Зрештою юрмиськом сипонули подалі від фортеці.