Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– Попалася в сільце перелітна пташечка? – гетьман аж руки від задоволення потер. – Доліта-ався…

– Літав, – згодився Павлюк. – А пан гетьман тим часом повзав.

– Ей, ти!.. – побагровів гетьман. – Прикуси язика, бо він тобі швидко вкоротить шию. Теж мені орел!

– Але не плазун, – сказав Павлюк.

– Але іноді й плазуни хапають орлів! – вигукнув Караїмович.

– Іноді хапають, – згодився Павлюк. – Та, попри все, вони плазунами й лишаються.

– Краще бути живим плазуном, аніж мертвим орлом, – з цинічною відвертістю бовкнув Караїмович.

– Кожному своє, – уточнив Павлюк.

– Ти мене не вчи! – важко дихаючи, вигукнув гетьман. – Мене пізно вже вчити!

– Правда, ходячим мерцям наука зайва.

– Ти?.. Як ти смієш? – зірвався на вереск Караїмович. – За свої зухвалі слова ти розплатишся головою! Не забувай, що ти, сотник козаків його мосці короля, перебіг на бік лотрів і розбійників.

– Не на бік лотрів, а на бік народу.

– Ти всяку чернь, бидло та хлопів за народ маєш?

– Але не плазунів, котрі лижуть панам сідниці! – спокійно відказав Павлюк. – Ти, гетьмане зрадливий, вже разів зо три перепродав свою шкуру. Як далі житимеш? А баньки в сірка позичатимеш?

Кононович раптом гикнув і кинувся на Павлюка з кулаками, але Павлюк невловимим рухом відхилився, і розлючений гетьман пробіг мимо… Караїмович зареготав…

– Ти ч-ч-чого?! – визвірився на нього Кононович. – Гляди, щоб юшкою не вмився! – І кивнув на Павлюка: – Міцно зв'язаний? Коли втече – голову зніму!..

– Хіба на той світ побіжить! – Караїмович висунув голову з намету, когось погукав. По хвилі зайшов Джевага.

– Туди? – запитав він, показуючи рукою в стелю, і почав засукувати рукави. – Зараз ми його в один мент відправимо…

– Поки що в клітку! – буркнув гетьман. – Та рота йому заткніть, щоб, бува, не підбурив козаків до свавілля. Велеречивий надто.

– Боїтеся мене? – запитав Павлюк.