Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

Сулима привітно зустрів утікачів:

– Нашому роду козацькому та нема переводу! – весело гомонів, оглядаючи дядьків. Були то різного віку люди, молоді й старші, чорняві й сиві. Гурт як гурт, втікачі як втікачі. Підозри в отамана вони не викликали. Скільки козакує, стільки й прибувають збіглі селяни на Січ, обвикають, оговтуються, хіба ж такими козаками потім стають!

– Звідкіля ноги б'єте, хлопці-молодці?

– З черкаського староства, – загуділи ті. – Втекли від паноти й простуємо на Січ. В дорозі почули, що запорожці Кодак захопили, дай, думаємо, в гості завітаємо.

Серед втікачів виділявся один – високий, міцний, з грубезним лицем, котре густо заросло щетиною. Говорив він глухим, хриплим голосом та все засукував рукави, оголюючи волохаті руки.

– А ти, мабуть, за отамана? – поспитав його Сулима.

– Та мовби, – відказав глухо здоровань. – Вибрали дядьки в дорозі, комусь же треба старшинувати.

Перебиваючи один одного, дядьки прохали Судиму:

– Прийміть нас, пане отамане, до себе! А ще коли б зброю дали, панам мстити! Будемо разом з вами відбиватися.

– Разом? – звів брови отаман. – А від кого?.. Та не гудіть, як жуки. Отамана вибрали, а рота йому розкрити не даєте.

– А хіба пан отаман не відає, що на нього йде велике військо реєстрових козаків? – запитав здоровань. – Ми ледве з халепи вискочили. Дійшли до Білих Млинів, а там війська того, як жаб на болоті. Куди не поткнешся, коні, вози, гурти козаків. Ледве-ледве викрутились ми та хутчій, хутчій, щоб першими до вас дістатися й попередити про небезпеку.

– А ви часом нічого не чули про сотника Павлюка?

Дядьки перезирнулися, плечима знизали.

– Добре, – зітхнув Сулима, – приймаю вас до гурту. Бачите, о-он козаки каміння в фортецю носять? Так от ставайте в ряд. З цього й почнеться ваше козакування.

Розставивши дядьків, Сулима сам взявся допомагати. Місце йому випало у фортечному дворі, біля східців, що вели на мури. Камінь плив з рук у руки по ланцюжку, доходив до Яреми, а вже Ярема передавав Судимі, а Сулима – Кирпі…

«Гарне каміння, – думав Сулима. – Яку муровану хату з нього можна було б поставити. Не хату, а озію! Хороми. Віки б простояла. А біля хати садок посадити, бджіл розвести. Щоб діти в дворі бігали… – Сулима сам до себе посміхнувся. – І щоб вся Україна щасливою була, як сад квітучий!»

Кирпа брав каміння з рук Сулими, але в очі отаманові уникав дивитися. Мовчки передавав те каміння Гнатові, котрий стояв ще вище Кирпи, і злився. На Судиму, на самого себе…

«Чорт з ним, з Сулимою, але життя моє пішло шкереберть, – думав він, із злістю хапаючи каміння. – Не вийшло з мене старшини, не розбагатію, не повернуся додому паном… Так і розтринькав своє життя, на дріб'язок розміняв… Тьху! А що тепер? Головою битися в мури?»

Кирпа плюється, мовчки бере з його рук каміння, передає далі Гнатові і вкотре думає:

«Гуркнути б каменюкою Судиму – і ходу!.. Хоч би душу відвів. Все одно пропало моє життя. І якого я дідька приперся у цю фортецю? В перший же день Сулима в льох посадив…»