Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– Діло! – згодився Гуня. – Можна ще й піску запасти, не завадить. Ним зручно очі засипати…

– То й почнемо з каміння, доки є час. Ти, Охріме, – повернувся отаман до Саврана, – підеш з козаками до Дніпра, постаєте ланцюгом, від скель до фортеці, будете каміння з рук в руки передавати, а Гуня з своїми хлопцями в степ виїде, аби яка пеня не застукала зненацька. Вгледиш підозріле – стрілятимеш, Дмитре.

Степами вже ходила суха та дзвінка осінь, жовта, червоногаряча, наче з міді викувана. Здається, торкнеш її – задзвенить. Падає жовтогарячий лист, наколюється на сухі бур'яни, що деренчать на вітрах, наче кістяки… Над світом снує срібне павутиння, тепло, ніби й не осінь… І тихо… І журно… Світ застиг, оповитий світлою печаллю. А десь за кряжами, пробуючи свої сили, вже гудуть холодні вітри, лаштуючись в осінній політ над землею.

З рання й до вечора на південь поспішає птаство.

Ирій-вирій… Дмитро задумливим поглядом проводжає птахів. Пригадується йому далеке дитинство, село. На Воздвижения бабуся Мотря завжди застерігала маленького Митька:

– Гляди, шибенику, в цей день по деревах не лазь і близько до них не підходь. На Воздвижения птахи летять у вирій і гадюки туди спішать…

– А як же вони повзуть? – доскіпується Митько.

– А з дерева на дерево, окаянні, лізуть, – хреститься бабуся. – 3 гілки на гілку. Боже борони, хто в цей день на дерево полізе.

– Ба, а що таке ирій? – питається онук.

Бабуся гладить його по голівці.

– То, онуче, теплий край за горами, за лісами, за тридев'ять земель і окиянів. Зими там немає та холоднечі, сонечко собі сяє, зелено та гарно, як у нас на Великдень. От пташки й летять зиму лютую зимувати в ирії. Хай їм Бог помагає!

Курли… Курли…

Журавлі…

Хлопець сумним прощальним поглядом проводжає журавлиний ключ. На душі чомусь сумно стає і бентежно. Дмитро, аби струсити з себе сум, кричить:

– Пантруй, хлопці, степ!..

І сам оглядає зіркими очима виднокіл. Куди не глянь – степ і степ, жовтий, побурілий, вигорілий за літо… Балки, посивіла тирса. І тиша. Міцна, терпка, з передосіннім холодом.

І пустка. Ні душі живої, тільки в небі журно плачуть журавлі. Загін Гуні розтягнувся підковою від Дніпра аж ген у степ і повільно рухається…

– Киги… Киги… – чайка пронеслась на Гунею. Наче білу грудку хто кинув у мідяний степ… Зненацька з балки витикається гурт дядьків. Дмитро порахував: п'ятдесят чоловік. По всьому видно – селяни. Босі, в драних сорочках, стомлені…

«Втікачі, – радо думає Дмитро. – Нам поповнення йде. Відтоді, як ляхів з Кодака витурлили і шлях на Січ вільним став, багато їх перейшло і Дніпром перепливло…»

– Ану, Омельку, – крикнув до ближнього козака, – зустрінь тих людей та проведи їх у фортецю! Хоч маленька, а все ж поміч нам буде!