– Трохи, – зізнався Караїмович. – Тому й ротика заткнемо. Буду боятися, допоки не побачу твою голову на пласі у Варшаві.
– Тоді ти боятимешся другого Павлюка.
– Павлюків постараємося вирвати з корінням!
– Не думаю, що земля буде родити самих лише караїмовичів!
Зв'язаного Павлюка з ганчіркою в роті вкинули до дерев'яної клітки, що стояла на возі, а клітку накрили ряднами.
– Так буде обачніше, – сказав Караїмович. – Бо Павлюк такий, що й поглядом може козаків до бунту підбурити. Хай сидить у темряві, а ми за Судиму візьмемося. А тоді обох – до Варшави!..
Розділ одинадцятий
– Яремо, – гукнув Сулима, – облиш на хвилю свої крила та поклич до мене Гуню з Савраном!
– В один мент, батьку! – Ярема відіклав убік паліччя, над яким щось мудрував, і тільки шароварами залопотів.
Сулима зайшов до комендантської, присів край столу, задумався. Останніми днями він часто задумувався, забував їсти, змарнів, очі загострилися і глибоко запали. Ночами, походжаючи на мурах, все думав, зітхав… Думка думку побивала, Павлюк з голови не йшов. Як подався з Караїмовичем, то ніби у воду. Чи варто було його відпускати? Надто він довірливий. Такий легко вскочить у халепу. Інша думка: а чи втримаєш його на ретязі, коли він день і ніч Україною марить? Та, зрештою, не вперше він за шаблю взявся, бував у бувальцях… Заспокоював себе, а спокою не знаходив. Ні-ні, та й зринав у згадці Караїмович. Ой, не той він, за кого себе видає! Щось Судимі не подобалось в ньому, а що? І знову думка думку побиває…
Зайшов Савран, неквапливо, статечно всівся за столом. Повагом люльку дістав, набив тютюном, старанно викрешував вогню.
– Задумався, отамане? – поспитав, запаливши люльку.
– Осіли мене думки, як чорти Бога, – озвався Сулима. – Про фортецю думаю. Залога в нас малувата, пороху обмаль, харчу, а з Січі щось возів не видно.
– Від Павлюка вістей немає?
– Чекаю…
До комендантської забіг Дмитро Гуня, веселий, заклопотаний, помолоділий, й випалив одним духом:
– Ху!.. Крутишся цілий день, і вгору ніколи глянути. А ви ж чого це, батьки, журитесь?
– Міркуємо, Дмитре, – озвався Сулима. – Пороху в нас негусто. І свинцю також. Та й з харчем тугувато. Остряниця обіцяв з Січі вислати обоз, та щось бариться. Почекаємо ще трохи та відрядимо на Січ гінця. А поки що не завадить нам однією зброєю запастися.
– Камінням? – пахнув димом Савран.
– Камінням, Охріме. Варто наносити його на стіни побільше. Коли раптом яка трясця відважиться фортецю приступом брати, каміння як знахідка для нас буде.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фортеця на Борисфені [Серія:"Історія України в романах"]» автора Чемерис В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима“ на сторінці 48. Приємного читання.