Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– Стійте-е-е! – вереснув Караїмович. – Назад!

Завиваючи, просвистіло ядро, Караїмовича вирвало з сідла й пошпурило на землю. Але він миттю ж схопився, спіймав чужого коня без вершника, вихопився в сідло.

– Назад! – загаласував він, намагаючись стримати реєстровців, але його вже ніхто не слухав. Загони Бражника безладно відкочувалися в степ… Загонам Басараба також не щастило. Коні невідь-чому почали спотикатися, падати, хоч по них ніхто не стріляв.

– А-а-а-а! – закричали з переляку реєстровці й, охоплені панікою, ошаліло закрутилися на місці… Примчав Караїмович, скочив з коня, побіг, придивляючись до землі. Нахилившись, щось збирав… Зрештою вихопився в сідло.

– Дурні! Боягузи! Чого завили? У траві розкидано металеві шипи, от коні й напорюються на них. Будемо обминати.

– Чого стали? – примчав до них гетьман (ядра сюди не долітали). – Чого тупцяєте на місці, як отара овець?

– Шипи, пане гетьмане! – крикнув Басараб. – Ми погубимо коней.

– Шипів злякалися? – заверещав гетьман. – А по сто злотих за що вам будуть платити? За прогуляночку?

– Щоб ви подавилися тими злотими! – закричав худий реєстровець. – Забирайте їх собі, наживайтеся на нашій крові!

– Зрадник! – гетьман вистрілив з пістоля, і реєстровець, хлипнувши, лантухом зсунувся з сідла. – Так буде з кожним боягузом і зрадником! – галасував гетьман, розмахуючи пістолем. – Вперед!

– Але треба зібрати шипи, – зауважив Басараб. – Ми погубимо коней.

– Що-о? – визвірився гетьман. – Може, скажеш, що я тобі визбируватиму залізяччя? – І повернувся до реєстровців: – Козаки! Орли! За мною, лицарі!

І перший кинувся вперед, але кінь його спіткнувся, впав на передні ноги, і гетьман, не втримавшись, перелетів через голову коня й гуркнувся в траву, аж загуло…

– Ой-ой-о-ой! – закричав гетьман, соваючись у траві. Схопився, знову впав, поповз рачки, ойойкав на увесь степ. – Поможіть, бісові душі!.. Помира-аю!..

– Чого зуби скалите? – накинувся Караїмович на козаків. – Поможіть панові гетьману, бо він своїм вереском ще коней наполохає.

До гетьмана кинулись козаки, підхопили й, крекчучи, понесли його у вибалок, де стояв намет. Гетьман стогнав. Примчав Караїмович. Гетьман лежав біля намету ниць і намагався рукою дістатися сідниці.

– Еге, пане гетьмане, у вашій сідниці стирчить шип, – стримуючи сміх, мовив Караїмович.

– Ой-ой! – стогнав гетьман. – Ні сісти, ні встати. Ой!.. Та тягніть його скоріше! Ой-ой!..

– Але я не мастак по витягуванню шипів з гетьманських сідниць! – буркнув Караїмович і відвернувся.

– Отак? – закричав гетьман. – Ой-ой!.. Коли вашого гетьмана поранило на полі бою… ой-ой… то й помочі не діждешся? Ой-ой… Помираю.