Розділ «Липень»

– Якій же партії співчуває ця… ваша… дівчина?

– Вона не співчуває: вона – член партії! Більшовиків!

Марина сказала розчаровано:

– Ви знову щось плутаєте, Флегонте! Більшовики проголошують зовсім іншу програму. Ви знаєте, що Ленін…

– Ах! – відмахнувся Флегонт. – То ж петроградські і взагалі російські більшовики! А наші, київські, зовсім інакших позицій!

– Флегонте! – обурилася Марина. – Ви – політичний невіглас! Ви самі познайомили мене з більшовиками Івановим, Боженком, і вони…

– Ну, не всі, – погодився Флегонт. – Але ж ви самі чули виступи керівника київських більшовиків, П'ятакова, і самі обурювалися, що він виступає проти визволення української нації. Ви сказали тоді, що раз більшовики проти українців, то куди ж подітися українцям, як не йти за Центральною Радою? Ви ж казали так?

Марина примовкла. Справді, вона так казала, так думає і тепер. Справа лише в тому, щоб у самій Центральній Раді перемогла демократична течія. А воно ж до того тепер, либонь, і йдеться: відбувається робітничий з'їзд, і Центральна Рада має бути поповнена аж стома пролетарями! Сам Винниченко про це казав! Отже, експлуататорські елементи змушені будуть поступитися перед перевагою демократії: такий закон парламентської боротьби…

– І ось я перед вами весь, Марино! – мовив Флегонт. Він стояв перед нею знесилений і спустошений, навіть не куйовдив вже свого волосся. Він чекав на суд коханої. – Судіть мене! Тепер ви знаєте все. Я кохаю тільки вас і залишився вірний нашим ідеалам…

Він замовк. Мовчала й Марина. Взагалі, все довкола мовчало. Було зовсім тихо в Аносівському парку, на кручі над Дніпром. Стояв ясний, сонячний липневий день. Над задніпрянською далиною мерехтіло марево. Хвилями ріки пливли білі пароплави і хвильно гули, пірнаючи під Ланцюговий міст. Десь у вільготному затінку під кручею – дарма що в спеку – зривалася інколи солов'їна трель. Між гіллям лип метушилися горобці.

Марина мовчала і знову копирсала носком камінець, їй було сумно-сумно, але заразом і радісно-радісно. Кохати їй ще не траплялося в житті: це було солодко, але це було й гірко. А втім, звичайно, все це – тільки особисте, а коли громадське, коли для загального добра, коли революція…

Раптом на вулиці, в напрямі Бутишевого провулку, пакнув постріл, зразу – другий, потім ще один.

– Що це? – звела голову Марина. – Стріляють?

Пострілів гримнуло зразу кілька, і Марина підхопилась:

– Що там таке? Ходімо! Біжімо! Мерщій!

6

Почалося, власне, на Подолі.

Продовольчий стан у місті гіршав день у день – вже й по карточках можна було одержати хліб не щоденно, і групи солдаток, очолені робітниками, – то й була, власне, перша акція подільського загону щойно утвореної Червоної гвардії – рушили по хлібних крамницях. Спекулянти приховували борошно, і Рада робітничих депутатів вирішила потрусити подільські гамазеї. Мандат Ради доручив червоногвардійцям взяти на облік весь виявлений хліб, а в разі запас у гамазеї перевищуватиме триденну норму випікання, – борошно реквізувати і ключ від гамазеї передати Раді робітничих депутатів.

Та власник першої ж гамазеї, де навіть на око борошна вистачало не на три дні, а на три тижні, – почав ґвалтувати, що його грабують серед білого дня.

Червоногвардійці доводили: вони мають мандат, хліб потрібний на харчування народові, а не для того, щоб жиріли буржуї, і взагалі – геть експлуататорів, хай живе революція! Вся влада – Радам!